На справжніх картах кордони ледве помітні, але там, де бере гору мистецтво, панує повна свобода. Вона дозволяє митцям творити прекрасні речі, немов з іншого світу.
Жодних кордонів, тільки образи та місця, що поєднують людей... Таке враження виникає, коли оглядаєш виставку «Святкові ікони», яку було відкрито 7 листопада в Галереї мистецтв у Луцьку. Експозиція – це результат двох міжнародних зустрічей, що відбулися в Замлинні, що в Україні, та в польській Новиці.
Виставка надала можливість поговорити з цікавими людьми, які зробили великий внесок у появи цих міжнародних мистецьких зустрічей.
«Волинський монітор» мав приємність порозмовляти з працівником кафедри україністики Варшавського університету Катажиною Якубовською-Кравчик та Матеушом Сорою з Товариства приятелів Новиці.
Валентин Ваколюк: Польща та Україна – це широкі географічні поняття. Наші країни – це, передусім, місця та люди...
Матеуш Сора: Для мене міста, незалежно, в Польщі це чи в Україні, – це знайомі та друзі, котрі проживають і творять в Луцьку, Києві, Львові. Ці міста сприймаю через людей, із якими контактую: фотографів, музикантів, художників та представників театру. У Польщі ми намагаємося показувати, наскільки сучасна українська культура приваблива та важлива для тих, хто цікавиться мистецтвом.
В. В.: Львів для митців – специфічне місце. Це Львівська академія мистецтв і знана львівська школа. Чим для Вас є Львів?
Катажина Якубовська-Кравчик: Львів – це, передусім, мистецьке середовище, яке живе своїм дуже специфічним життям. З одного боку воно сильно пов’язане з традиціями, з тим, що лишилося від попередніх поколінь, а з іншого, відкрите для нових ідей. Думаю, що це дуже добре помітно в сучасній іконі, яка твориться у львівському середовищі. Ці ікони дуже сміливі, часто ставлять перед нами запитання, що означає канон в іконі, де відмінність між іконою та звичайним сакральним мистецтвом. Водночас, після моментів роздумів, виявляється, що вони, незважаючи на авторське виконання, майстерно вписуються в канон.
В. В.: Чи сучасна людина розуміє ікони?
K. Я. K.: Ікону, перш за все, необхідно відчувати, сприймати інтуїтивно. Західна людина на рівні сприйняття доволі слабо підготовлена до розуміння ікон, часто не усвідомлює, який зміст вони несуть, не розуміє їх символіки й не бачить різниці між іконою та образом західного духовного мистецтва. У свою чергу, людина зі Сходу виховується в цій культурі, тому для неї святий образ – це щось природне, з ним вона контактує з дитинства. Це велике багатство, яким Схід може й повинен ділитися із Заходом.
В. В.: Багато митців зі Львова творить у Новиці. Чим стала Новиця в їхньому житті?
K. Я. K.: Новиця – це місце зустрічей митців, які походять із нашого регіону Європи. У Новицю приїжджають творці з Польщі, України та Білорусі, котрі займаються не тільки образотворчим мистецтвом, але й театральним чи фільмовим. Приїжджають зустрітися, поговорити одне з одним, представити свою роботу, а також інспірувати одне одного. Розмови, які там ведуться, для всіх надзвичайно важливі. Новиця створена для діалогу. А діалог як у польсько-українських відносинах, так і в Центрально-Східній Європі надзвичайно потрібний.
В. В.: Новиця – це також одне з місць зі складною історією…
М. С.: Так, 70–80 років тому Новиця буяла життям, а згодом опустіла… Ми хотіли надати їй життя, і воно повертається туди під час пленерів та фестивалів.
В. В.: Отже, зараз Новиця інспірує інших?
M. С.: Новиця – населений пункт, у якому, звільнюючи мрії, ми долаємо кордони власних можливостей. Робимо речі, які не повинні вдатися. Театральний фестиваль у селі, де немає сцени? Так, намагаємося наші слабкі сторони перетворити на переваги. Тому сценою стає каплиця, школа чи пленер. Наша робота – це виклики для організаторів і митців, вони не були б можливими, коли б не робота багатьох середовищ, наприклад Львівської національної академії мистецтв, товариств, які об’єднують митців, чи консульств Республіки Польща. Завдяки співпраці з багатьма середовищами Новиця стала місцем, у якому сходяться дороги, що пролягають до Познані, Ґданська, Вроцлава, а також до Мінська, Гродно чи Києва. Можна сказати, що Новиця стала інспірацією для інших. Наша роль, як організаторів, дбати про відповідний мистецький рівень. У Новиці говориться про важливі речі, через які ми тягнемося до людей, котрі шукають чогось більшого поза поп-культурою.
K. Я. K.: Завдяки проведеним у Новиці мистецьким акціям вона стає, передусім, місцем нового досвіду, рефлексій, а також, як у випадку пленерів іконопису, місцем молитви й пошуку відповідей на запитання сучасності.
В. В.: Чи рефлексії над іконою сприяють лише такі місця, як Новиця?
K. Я. K.: Для створення ікони найважливіша духовна сфера, тому вона може виникнути в різних місцях. Не лише в Новиці чи Замлинні, де також відбуваються пленери з іконопису. Всюди, де знаходяться люди, котрих приваблює ікона. Для створення ікони потрібна внутрішня тиша, яку ми носимо в собі, й жоден галас чи перешкоди назовні не будуть нам перешкодою в їхньому написанні.
В. В.: Кожне місце має свій колорит. Із яким кольором у Вас асоціюється Польща й Україна: Замлиння, Новиця, Львів, Варшава…
K. Я. K.: Ці місця асоціюються в мене із зеленню – кольором надії. Але в останні місяці у Варшаві все більше видно жовті та сині кольори. Це свідчить про те, що поляки не байдужі до подій в Україні.
В. В.: Чи в нинішніх умовах, коли Україна бореться з російською агресією та гинуть люди, доречно писати ікони та проводити виставки?
K. Я. K.: Для мене відповідь очевидна. Так. Ікона, насамперед, має вести до добра. Згідно з традицією, в іконах виражається великодня радість, радість перемоги над злом. Наші пленери іконопису, які мають вимір молитви, стали в цьому році воланням до Бога, щоб Він звернув увагу на долю України й тих усіх, хто бореться за неї. На мою думку, в цих важких обставинах особливо важливо показати світові, що українська культура – це частина європейської культури, що разом із нею зберігається наша спільна спадщина християнської культури, одним із вимірів якої є ікона.
Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК