Так склалося, що до 33 років я не знала, що мої предки належать до дворянського роду, життя якого пов’язане із волинським краєм. Моя мама – Яніна Фелінська. Попрацювавши з архівними джерелами, я дізналась, що Фелінські з Волині не однофамільці, а моя велика родина. Вивчення родоводу триває досі. Але є і певні цікаві відкриття, якими я поділалась, беручи участь у історичній конференції «Минуле і сучасне Волині», що відбулася у вересні нинішнього року.

Результати досліджень життя окремих представників родини Фелінських є доказом того, що історичні постаті не тільки віддзеркалюють епоху, але також є вагомими чинниками розвитку подій, які розгорталися не лише на території Волині.

Життя та творчість Еви Фелінської (1793–1859) висвітлені у працях багатьох істориків, письменників, критиків, в яких вона постає, насамперед, як революціонерка та письменниця. Необхідно звернути увагу на те, що саме Ева Фелінська одна із перших висловила протест проти фемінізації бідності та безправ’я жінки. Після смерті чоловіка у неї, окрім зовсім невеликих статків та шести дітей, залишилися сили, аби бути не просто очевидцем визвольних змагань польського народу, але й стати безпосередньою їх учасницею і навіть натхненницею. Так зване жіноче питання актуальне донині.

Написаний Фелінською «Статут жіночого товариства» та його «Правила» звучать в унісон із ідеями сучасного ґендерного розвитку суспільства. Відомо, що дівоче прізвище Еви – Вендорф. Фелінською вона стала після того, як вийшла заміж за Герарда Фелінського, який згідно з деякими джерелами, був представником збіднілого шляхетського роду та сином луцького судді Фоми Фелінського.

Завдяки документам, що зберігаються у Державному архіві Житомирської області, вдалося встановити, що засновником шляхетського роду Фелінських був вітебський міщанин Марко Іллініч Литкo. Під час війни 1602–1607 років проти шведів, він воював під знаменами Фаренсбаха, очолював загін з 500 чоловік та виявив мужність і героїзм у штурмі Феллінської фортеці (нині це місто Вільянді, Естонія). Місто Феллін, яке відоме з ХІІІ ст., належало ордену Мечоносців, а з XIV ст. стало членом Ганзи і було важливим торгівельним пунктом. Взяття неприступної фортеці Феллін було високо оцінене на польському сеймі 1607 року. Марку Іллінічу Литку було надане шляхетство, герб, прізвище Фелінський. Також були надані земельні володіння у передмісті Сокаля, слобода Марковка або Фелінувка, а ще – грошова винагорода у розмірі 500 гривень. Фелінським належали також землі у Заславському і Луцькому повітах, у тому числі й Воютин. Маєтками Фелінських були села Збарашів, Осова та Свідна. Фелінські мали дім і в Луцьку, в районі Красного. Маєтки Фелінських неодноразово страждали від розорення та пожеж. Так збереглися протести Йосипа та Казимира Фелінських (1718-1719) щодо спалення та розорення селища Свидна, що біля Острога. Вищезгаданий Казимир Фелінський – це прадід святого Зиґмунда Щенсного Фелінського, дід Герарда та Алоїза, батько Фоми Фелінського. Останній, земський суддя м. Луцька, згідно із ввідним актом від 1785 року, став власником селища Воютин. Після його смерті вдова Розалія із Островських у 1796 році відписує інше родинне селище Осова старшому синові Алоїзу. У Воютині ж залишився господарювати Герард.

Багаточисельна родина Фелінських з роками не ставала заможнішою, а навпаки – маєтки подрібнювалися, продавалися. Домінуючими рисами характеру представників родини були не підприємницькі здібності, а патріотичний дух, запальний характер, інтелектуальність, мужність, організаторські здібності. Брат Герарда – Алоїз Фелінський увійшов в історію як людина, яка не ставила за мету примноження статків. Його спроби зайнятись торгівлею лісом (адже в Осовій більша частина землі була зайнята лісом), аби покращити вбоге життя, закінчилася невдачею та розоренням спадщини. Зате саме в Осовій була написана більша частина його відомої трагедії «Барбара Радзивіл» та були зроблені переклади творів європейської літератури. Також створювалися наукові праці з теорії літератури та історії. Безперечним є і те, що Алоїз залишався патріотом у будь-якій справі – як-то в педагогічній праці, чи то на поетичній, письменницькій ниві. Окрема сторінка життя Алоїза Фелінського – це час, коли він став директором Волинського ліцею у Кременці. З 1 вересня 1819 року Алоїз згуртував у Кременці прекрасних викладачів, які самовіддано працювали за покликанням та мали ґрунтовні знання. Раптова смерть 23 лютого 1820 року вирвала його з кипучого ритму життя. Опікунами родини Фелінського став Густав Олізар та губернатор Волині Б.Гижицький. За розпорядженням Густава Олізара на скелі, що на правому березі річки Тетерева, де любив відпочивати Алоїз, вибили напис його прізвища «Фелінський».

Алоїзові Фелінському належать слова, написані ним у Волосові у 1815 році: «Пишаюся тим, що я волинянин. Мені приємно заявити про це вголос, що в той час, коли інші письменники займалися науками монархів, я винний в тому, що займаюся народом».

Племінник Алоїза, син Герарда та Еви – Зиґмунт Щенсний Фелінський – був священиком. Усе своє подвижницьке життя він служив людям, вів пастирську роботу. 11 жовтня 2009 року у Римі Папа Бенедикт ХVI канонізував о.Зиґмунта Щенсного Фелінського, долучивши його постать до лику святих. Ця подія у російській періодиці була висвітлена неоднозначно, в традиціях самодержавної Росії: о.Зигмунта Щенсного названо «совратителем православных детей в католичество», а канонізацію розглянуто як «экспансию католицизма на Русь». Проте вивчення життєвого шляху Зиґмунта Фелінського доводить, що його життя підноситься над політизованими пристрастями до рівня загальнолюдського. Так як і подвижництво Еви, важка фізична і духовна праця Алоїза Фелінського та інших представників родини, не обмежуються національною ознакою чи теренами міста Луцька і Волині. Нащадки Марка Фелінського переслідувалися під час губернаторства Дмитра Бібікова, з його намаганнями подолати корпоративний реґіоналізм польської шляхти та були розорені і розпорошені по різних куточках світу.

Пролетарською революцією, громадянською війною та сталінськими репресіями стиралася пам’ять членів родини Фелінських про належність до давнього шляхетського роду. Лише після розпаду Радянського Союзу нарешті відкрилася можливість висвітлювати раніше заборонені теми. Фелінські і нині живуть на Волині, у Польші, Німеччині і навіть на Гавайських островах. І кожен з них несе свої краплини історичної правди.

Галина БАЙЧУК