Лешек Клошевський, 58 років, поляк, 45 років є інженером-ортопедом. Має диплом біомеханіка, займається протезуванням кінцівок – переважно ніг. Олег Савчук, українець, 44 роки, ординатор відділення ендоскопічної хірургії Волинської обласної клінічної лікарні. Раніше вони зустрілися в Польщі, а зараз – в Україні, в Луцьку, їх поєднала добра й важлива справа. Із ними розмовляв Валентин Ваколюк.  

В. В.: Пане лікарю, знаю, що Ви активно допомагаєте покаліченим в АТО солдатам. В Україні є проблема із протезуванням?
Олег Савчук: Так, проблема велика, переважно з якістю. Вага протеза ноги, зробленого в Польщі, становить 1,2–1,5 кг, а виготовленого в Україні – 3,5–4 кг. Мій знайомий, Андрій, поїхав до Львова на милицях за протезом і повернувся з протезом, але знову на милицях. На ньому просто неможливо ходити. Для молодого хлопця – це трагедія. Як не буде ходити, то зіп’ється. На жаль, так часто трапляється. Я вирішив допомогти та, переглянувши інформацію, довідався про добрих фахівців у Польщі. Ми почали возити наших хлопців до пана Лешека.

В. В.: Хто фінансує таке дороговартісне лікування?
O. С.: Так уже сталося, що я вожу поранених у Польщу фактично своїм коштом. На протези гроші збираємо серед людей, інколи допомагає якийсь фонд чи спонсор.

В. В.: А чому їздите саме до пана Лешека Клошевського?
O. С.: Просто до нього можна добратися швидко, зручно, адже він живе за якихось 500 км від Луцька. Пацієнти проживають у пана Лешека, вони оточені особливою опікою. Через два, максимум три дні виготовляють «пробний» протез. Людина починає давати сама собі раду. Прикладом може бути молодий хлопець, котрий на протезі, виготовленому одним з ортопедичних закладів, взагалі не міг ходити. А на протезі «пана Лешека» вже повернувся на роботу та працює водієм навантажувача на складі.

Лешек Клошевський: Зараз він має ще раз приїхати до Польщі за «остаточно» пристосованим протезом, який служитиме йому щонайменше 5–6 років.

В. В.: Пане Лешеку, як Вам працюється з українськими військовими пацієнтами?
Л. К.: Розпочинаємо з розмови через «Skype». Я мушу знати, які очікування має пацієнт, з’ясувати усі питання, пов’язані з його реабілітацією і т. п. Це молоді люди, котрі, окрім фізичної, отримали також психічну травму. Вони переживають конфлікт внутрішнього образу здорової молодої людини, який носять всередині, й реалій втрати повносправності. Вони специфічні в поведінці, тому я розмовляю з ними про їхні переживання. Багато з них внутрішньо й досі перебувають на війні.

В. В.: Пане Олеже, як покалічені солдати довідуються про Вашу діяльність?
O. С.: Ми публікуємо інформацію про таку можливість у «Facebook». Розміщуємо оголошення про те, що допомагаємо у виїздах до Польщі на протезування. Нам дуже допомагає з візами Генеральне консульство РП у Луцьку. Такою можливістю вже скористалися хлопці з Києва, Запоріжжя, Рівного, Львова та наші – з Волині.

В. В.: Але ж в Україні протезування для солдатів є безкоштовним.
O. С.: Так, нас неодноразово запитують, навіщо ми возимо поранених так далеко та ще й платимо за протезування. Українські протези роблять з якісно добрих закордонних матеріалів, є багато запчастин, присутній сервіс. Тільки проблема полягає в тому, що якість виконання погана, протез просто непридатний для повсякденного використання, а це ж не декорація. Держава дає один протез без можливості вибору типу й змушує призвичаюватися. Тоді люди, шукаючи альтернативу, телефонують до нас. У пана Лешека все навпаки – пацієнти можуть пробувати різні типи протезів, аж поки не досягнуть успіху.

В. В.: Я маю враження, що така ситуація – це звичайне марнотратство часу й державних грошей. Чи не краще було б дати людям не послугу, а гроші та право вибирати спеціалістів?
O. С.: Необхідно дати людям таку можливість. В ідеалі було б добре, коли б гроші переводили на рахунок відомої фірми чи закладу, котрий вибрав інвалід. Це призвело б до припинення державної монополії на послуги з протезування. Тільки конкуренція вилікує цю хвору ситуацію. В Україні діє правило вибору громадянином лікаря, методики лікування й лікарні. Це базові права українського пацієнта. Але я абсолютно не розумію, чому ці права не стосуються «військових» пацієнтів. Маю єдине пояснення – державна бюрократія та інтереси галузі.

Л. К.: Не достатньо всього лише продати людині протез, це незвичайний товар. Інколи навіть не ціна є вирішальним чинником. У цьому випадку теза «дороге – значить добре» не справджується. Пацієнта необхідно ретельно та старанно шляхом реабілітації вести до бажаного успіху. Найважливіше завдання – повернення людині функціональності та життєвого комфорту.
В. В.: Отже, який вихід із цієї ситуації?
Л. К.: Немає пацієнтів – є люди, котрі до кінця життя матимуть проблему. Хтось повинен постійно ними займатися. Із радістю бачив би тут когось, із ким можна було б співпрацювати. Охоче навчив би й передав свої знання, а також керував би зацікавленими особами. Тут, на місці, набагато простіше було б допомагати цим людям, «вести» їх. Ви маєте в Україні багато добрих і здібних фахівців. Необхідно тільки працювати в іншій, сучаснішій системі, застосовувати й дотримуватися добрих процедур.

В. В.: До кого звертатися із цією проблемою, до «закостенілих» державних органів влади?
Л. K.: У Сполучених Штатах Америки діє «Department of Veterans Affairs», правонаступник «Veterans Administration», який з’явився у 1930 р. Це окремий державний орган із сильною суспільною групою.

Українським ветеранам теж варто подумати про те, як об’єднатися в сильну галузеву організацію, яка б захищала їхні права та інтереси. Допомога волонтерів незабаром закінчиться, і хто, зрештою, мусить дбати про осиротілі солдатські сім’ї, про тих ветеранів та інвалідів, котрі віддали для України найцінніше, що мали, – частину себе, своє здоров’я й життя. Можете допомогти собі лише самі.

Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК