2 квітня минуло 10 років від дня смерті Святого Яна Павла ІІ. Скромно, майже непомітно в підготовці до Великодній свят ми вшанували роковини його смерті.  

Подумки повертаюся до 2005 року. Рим. Колізей. Велика п’ятниця. Наближається двадцять перша година. Через хвилину розпочнеться Хресна дорога. Тримаю в руці медитації кардинала Йосифа Ратцінгера «Via Crucis al Colosseo». Навколо море людей із різними кольорами шкіри, очікування, зосередження, темрява, освітлена свічками та молитвами. Від Колізею долинає голос: prima stazione… seconda stazione… terza stazione… dodicesima stazione… Життя кожного з нас проходить за стоянням Христових Страстей. Того вечора в тіні невблаганного наближення смерті Яна Павла ІІ у мене стискалося серце, бо тоді я переживала особисту трагедію. Проте, незважаючи на власний досвід, час дозволяє нам підвести баланс. «Все розпочалося тут, у Вадовицях…», «Щоб ви не розгубилися, коли надійде свобода…», «Усім серцем турбуюся про вас, бо від вас залежить завтрашній день…», «Зло добром перемагай…», «Ніколи один народ не розвиватиметься за рахунок іншого…», – ці та інші слова запали в мою свідомість.

Однак найбільш вразило Його помирання. В епоху, коли смерть витискається на маргінес людського простору, як щось, чого соромляться і що не заслуговує уваги, саме Він показав усьому світу, що старість і страждання мають сенс.

«Озирнувшись назад, ми можемо спокійно й більш об’єктивно оцінити людей і ситуації, з якими в житті мали справу. Час, проминаючи, розмиває обриси подій і пом’якшує їхні болісні моменти. На жаль, у житті кожної людини вистачає печалі та скорботи. Інколи це проблеми і страждання, які вимагають психофізичного імунітету й навіть зрушують самі підвалини віри. Проте досвід учить нас, що за допомогою Божої благодаті ці щоденні труднощі часто сприяють процесові зрілості людини, загартовують її характер». Так звертався у своєму Листі до осіб старшого віку всіх мов і культур Ян Павло ІІ (1999 р.), солідаризуючись не лише зі своїми ровесниками, а й водночас даючи зрозуміти молодому поколінню, що «хоча життя таке крихке й недовговічне, Віра відкриває перед нами «надію, яка не може підвести», вказуючи на перспективу воскресіння наприкінці часів».

Святий Ян Павло ІІ залишив нам безцінну спадщину – думки, навчання, роздуми, які повинні стати маяком на життєвому шляху кожного з нас. І саме в цьому має полягати сьогоднішнє воскресіння.

Ядвіга ДЕМЧУК,
вчителька польської мови, скерована в Україну
Осередком розвитку польської освіти за кордоном