30 серпня, в Міжнародний день зниклих безвісти, у Волинській обласній бібліотеці для юнацтва відкрили фотовиставку «Макрокосмос бойової землі», на якій представлено фото воїна Олександра Країла, зниклого безвісти на початку 2025 р.

«Багато з тих, хто зник безвісти, хто опинився в полоні, повернулися завдяки тому, що їх тут чекали, що за них молилися. Важливо, щоб люди знали не тільки імена і прізвища, а й те, чим жила людина. Хочу поділитися життєвим доробком мого чоловіка», – звернулася до відвідувачів організаторка виставки, дружина військового Світлана Долгальова.

Виставку робіт Світлана організувала у співпраці з комунальною установою Луцької міської територіальної громади «Ветеран хаб». В експозицію увійшли близько 80 знімків, які зробив її чоловік у 2023–2024 рр. на Лиманському напрямку Донецької області. Відбирати було непросто, адже за цей час воїн відзняв понад 6 тис. фотографій. Майже всі світлини на виставці – фотографії комах у жанрі макро, який був для автора одним з улюблених.

Олександра Країла мобілізували до війська влітку 2023 р. Службу він ніс у 60-й окремій механізованій бригаді, був стрільцем-навідником бойової машини піхоти. В Інгулецькій бригаді служили здебільшого вихідці зі степової Кіровоградщини, а Олександрів батько родом із Закарпаття. Значить – горець, звідси й узявся позивний Дункан.

«О шостій ранку 12 січня 2025 р. Сашко зателефонував, сказав, що поговорить пізніше, бо їх ось-ось мають змінити з бойового чергування. Але далі – тиша. Побратими розповіли, що в його БМП під час евакуації поранених влучив дрон. Прямо в башту, де був Саша. Хлопці намагалися витягнути його, але потім одразу було друге влучання, і машина загорілася. Водій вижив, вижило двоє поранених, а Саша досі вважається безвісти зниклим», – розповіла Світлана.

«Фотографія для нього була своєрідною медитацією. Між боями, між смертями він знаходив життя. А життя перемагає тоді, коли ми його помічаємо. Наше завдання навчитися самим, навчити наших дітей бачити і цінувати життя, красу і нести це світло далі», – сказала про доробок Олександра дружина.

«Любив усе живе. Не раз евакуював із зони бойових дій собак, котів. Там, у хлопців на позиціях, собака привела дев’ятьох цуценят. Коли малі почали вилазити надвір, чотирьох із них порвали лиси. Саша зателефонував: «Серед них був мій улюбленець. Я домовився, їх вивезуть, заберу, а потім уже якось будемо розбиратися». Три доби в дорозі до Луцька, собаки підхопили інфекцію. Замість його відпустки в мене був божевільний декрет, два тижні по ветклініках. Але всіх цуценят виходили, прилаштували. В нас залишилася мамочка Чока. Кличку я їй уже дала, Саша спеціально її не називав – не хотів прив’язуватися. Тепер вона нагадує мені про Сашу», – поділилася спогадами дружина.

З Олександром та Світланою я познайомився у травні 2022 р. у Кисилині, коли ми разом упорядковували занедбаний місцевий католицький цвинтар. Тоді Україною прокотилася спонтанна акція прибирання польських кладовищ на знак вдячності за те, що поляки прийняли українських біженців. До упорядкування кисилинського цвинтаря долучилися члени луцького туристичного клубу «Хорс», серед них – Олександр Країло зі Світланою Долгальовою. Я приїхав на прибирання в Кисилині як журналіст. Потім ще два чи три рази перетнулися в Луцьку – ото фактично й усе знайомство.

Я не знав його близько. Таких, майже побіжних, знайомств у тих, хто працює в журналістиці, сотні, а то й тисячі. Людська пам’ять влаштована так, що запам’ятати все вона не здатна, але зустріч у Кисилині закарбувалася в пам’яті.

Під час самого прибирання немає достатньо часу для спілкування, адже треба працювати. Ближче ми поспілкувалися вже після роботи. Хорсівці взяли із собою туристичне спорядження і планували залишитися в Кисилині, а в мене був ще певний час до рейсового автобуса на Луцьк. Цих кілька годин ми використали на екскурсію містечком.

Коли наша група йшла до руїн костелу, з прив’язі біля одного дому зірвалася вівчарка і напала на одного з наших собак. Саша швидко приборкав агресора: він вхопив собаку за загривок і притис до землі. Потім почав говорити до вівчарки, заспокоїв її і відвів до господарів, які вибігли на шум із хати. Олександр був одягнений у звичайні шорти та футболку, жодного захисного одягу! Ніколи не подумав би, що цей невисокий, скромний хлопець здатний голіруч укоськати великого агресивного собаку.

Потім були кілька випадкових зустрічей у Луцьку. І пост у стрічці Світлани у фейсбуці: Саша зник безвісти. Саме тоді я відкрив для себе його фотографії. Вони заворожують. Олександр мав талант помічати і показувати іншим красу там, де багато хто просто проходив повз.

Не хотів турбувати Світлану, завдавати зайвого болю своїм розпитуванням, звернувся до спільних знайомих. Вони розповіли про те, як це сталося.

Звістка приголомшила. Знайшов старий газетний номер, де він на першій сторінці стоїть, усміхається. Ще тоді вирішив неодмінно написати про Олександра, але не склалося – вже сам був на службі. Віддаю борг тепер. Саші немає тут із нами, але його фотографії продовжують дарувати емоції.

«Цей світ сповнений дива, навіть тоді, коли здається, що навколо лише темрява. Потрібно лише наважитися відкрити очі й серце, щоб побачити диво життя», – говорить інформаційний стенд на виставці. Відкрити свої очі і серця нам допомагають такі світлі люди, як Олександр Країло.

Анатолій Оліх

Фото: Світлана Долгальова, Анатолій Оліх