Юрія Винничука по праву називають батьком українського «чорного» гумору, а ще – віртуозом художнього слова, майстром художнього перекладу, умілим укладачем антологій, маститим журналістом. Навесні Юрію Винничуку виповнилося 60. Сьогодні він – гість «Волинського Монітора».
- Пане Юрію, віриться, що Вам уже 60? Адже, коли вкотре перечитуєш Ваші життєрадісні твори, видається, що їх писав юнак. Усередині все ще почуваєтеся молодим розбишакою?
- Для мене реальне життя не так важливе, як уявне. Тому я в душі і в уяві не змінився.
- Ви здобули освіту філолога, проте чи встигли попрацювати вчителем української мови та літератури хоча б трохи? Бо чомусь зовсім не уявляю Вас у ролі вчителя.
- Я теж себе не уявляю, але мав кілька місяців практики у школі. Інститут я закінчив у 1973, а у квітні 1974 у мене відбувся обшук і я вже не міг працювати на такій роботі.
- Вже більше п'яти років очолюєте львівське видання «Post-Поступ». Видання вкрай цікаве і потрібне на вітчизняному інформаційному ринку, проте і у Вас є труднощі?
- «Post-Поступ» – це один із додатків найтиражнішої української газети „Експрес". Обидві газети опозиційні і перед виборами небезпечні. А місцева влада має завдання провести в парламент певну кількість мажоритарників, от вона й старається, вислужується.
- Ви завжди дивуєте свого читача відвертістю, несподіваністю, гостротою висловлюваного. Такій манері письма у когось вчилися? Хто є Вашими вчителями?
- Я вчився мови в українських письменників і українських перекладачів, а писати – в зарубіжних письменників. Їх дуже багато. Я купую книги не тільки в Україні, але і в Польщі, Чехії, отримую звідти часописи.
- На зорі української незалежності Ви були режисером Львівського естрадного театру «Не журись». Театр досі Вам близький?
- Театр давно завершив свою діяльність, бо він злетів на хвилі голоду за правдою і свободою слова. Зараз є Інтернет і повторити такий ажіотаж неможливо.
- Вкрай цікавими видаються Ваші проекти антологій. Чого Ви тільки не збирали і не видавали: легенди, перекази, анекдоти, фантастику, еротику, казки... Розкажіть про ці зацікавлення.
- Мені цікаво відкрити читачам невідоме. Я уклав кілька антологій українських літературних казок і три антології української готичної прози, готую четверту, а ще уклав грубий том «Чорт зна що», присвячений чортові. Нас у школі вчили, що українські класики писали тільки про тяжке життя трудящих, а, виявляється – ні, в них є доволі багато текстів і про чортів. Готую наступну демонологічну антологію, присвячену українській відьмі – планую два томи, бо матеріалу набагато більше. В нас і чорт, і відьма дуже добрі. Найстрашніше чорта зображали середньовічні автори, які з ним не раз спілкувалися, а вже в письменників ХІХ ст. він, швидше, кумедний. Так само і з відьмою. До того ж відьма в українській літературі – дуже еротична особа і з нею часто пов'язані веселі пригоди. Також укладаю два томи антології поетів, які загинули насильницькою смертю, як під час воєн, так і під час репресій, – назбирав уже близько 300 імен.
Укладати антології – досить марудна справа, і, як бачите, ніхто не хоче тим займатися. Я ж шукаю тексти у старих газетах, журналах – і це цікаво, особливо, коли виявляю якогось абсолютно невідомого автора, абсолютно невідомий текст – це для мене найбільша приємність.
Чимало років я віддав на те, щоб укласти антологію 322-ох українських поетів, які загинули на війнах та внаслідок репресій. Вийшло два товстих томи. Держава на „Розіп'яту Музу" не дала ні копійки. Я перегорнув безліч старих часописів, але я знав, що цього, крім мене, більше ніхто не буде робити. Чому? Бо для такої роботи потрібне фінансування, людина, порпаючись у бібліотеках та архівах, мусить за щось жити. А в мене з цим проблем нема. Я заробляю своєю творчістю цілком достатньо, щоб присвятити себе ще й антологіям. Я просто відчував такий обов'язок – воскресити імена з забуття, бо ж більшість авторів, які туди увійшли, невідомі були навіть фахівцям. Якби я мав змогу, то видав би ще чимало книг із творами забутих нині письменників. В архівах залишається ще стільки скарбів!
- Ваші твори перекладалися і видавалися в Англії, Білорусі, Аргентині, Німеччині, Канаді, США, Хорватії, Чехії, Франції, Польщі. Та й самі чимало перекладали. Розкажіть про зв'язок із Польщею та її літературою.
– Я з дитинства читаю книжки на польській і чеській мові, був записаний спочатку в Івано-Франківську, а потім у Львові до бібліотеки іноземних мов. Читав польською Пруста, Кафку, Маркеса, Борхеса, Лоренса Даррела і багато інших письменників ще перед тим, як вони були перекладені у нас. Читав багато польської класики, найбільше враження на мене справили Бруно Шульц, Вітольд Гомбровіч, Марек Гласко, Чеслав Мілош, але подобались мені й Стефан Грабіньскі та Доленга-Мостовіч. Чимало творів Грабінського я переклав. Зараз я регулярно отримую мій улюблений часопис «Literatura na Świecie».
- Вважаю Вас одним із кращих вітчизняних письменників, котрі пишуть на еротичну тематику. Причому ці твори пересипані ще й засобами гумору, сатири. Відірватися, не дочитавши до кінця, неможливо. Проте Вас люблять критикувати за надмір еротики і навіть елементи порнографії у творчості. Не набридли ці дошкульні закиди, чи не дослухаєтеся до них?
- У мене ніколи не було жодної порнографії. Це звинувачення виникло лише недавно, після появи відомих противладних віршів. Щодо еротики, то, насправді, вона займає якихось 10% від загальної кількості моїх творів. Дивно, чому так люблять говорити саме про неї. Хоча це пояснюється тим, що твори з елементами еротики популярніші.
- Зовсім недавно в одному з Ваших гротескних віршів вбачали ледь не заклик на замах найвищої посадової особи в Україні, повалення ладу і т.д.. Конфлікт вичерпано?
- А там не було жодних перспектив для роздування конфлікту. Ну, не стануть же доводити, що під... є конкретна людина.
- Політика і журналістика, політика і література завжди перебувають у нерозривному зв'язку. Що робити українській інтелігенції, аби її почули та підтримали там, на верхах?
- Ми розмовляємо на різних частотах. Тому нас починають чути лише тоді, коли ми помремо. А за життя влада пригодовує для себе якусь жалюгідну групку інтелігенції, яку ставить у вигідну позу і змушує підписувати різні колективні листи.
Розмовляв Віктор ЯРУЧИК
