Цьогорічний День Незалежності кардинально відрізнявся від минулорічного. Інша атмосфера, сум, замисленість та жалоба супроводжували українців, що проходилися вулицями міста. Більш відважним патріотам не завадили святкувати ані дощ, ані холод.
24 серпня 2013 року все було інакше. Щоправда, я тоді лише починала своє знайомство з Луцьком, тому все, що я бачила, мене захоплювало й дивувало, адже я обожнюю різноманітність та багатокультурність. Був сонячний день, зусібіч я бачила усміхнених людей у кольорових вишиванках. Мабуть, ніхто тоді й не підозрював, що станеться в Україні за кілька місяців.
Майже рік тому я привезла додому позитивний досвід з України: люди, що готові допомогти, чудові місця, прекрасні звичаї. Коли недавно я сюди повернулася, мене вразило те, як змінилися люди. Українці здалися мені сумнішими, більш знервованими, підозріливими, стриманими. Я мала надію, що це лише перше враження, але мої спостереження підтвердилися в наступні дні. Звичайно, їдучи до Луцька, я не сподівалася застати тут веселе енергійне товариство, адже знаю, які страшні події відбулися та відбуваються в Україні. Але я думала, що українці, як народ із бойовим духом, нащадки козаків, будуть налаштовані більш рішуче. Таких людей я зустрічала в Польщі на різних зустрічах та дебатах, адже, працюючи або навчаючись за кордоном, вони не забували про свою державу.
Війна. Страшне слово, якого я хотіла б уникнути і намагалася це робити, доки не почала розмовляти з лучанами. Це війна і все, тому мені варто включити її у свій оптимістичний образ світу. Я була шокована тим, з якою легкістю Ви, дорогі друзі, вимовляєте це слово. У Польщі ми також не хотіли його використовувати і називати речі власними іменами. Але навіщо себе обманювати? Є агресор, гинуть люди – невже це не справжня війна? Мені ніколи не доводилося переживати цього стану, я не знаю, що Ви відчуваєте, але намагаюся Вас зрозуміти. Гинуть Ваші друзі та рідні, Ви втрачаєте домівки та землі, чужинці хочуть позбавити Вас гідності та сміються Вам в обличчя. Тому я починаю розуміти цей сум, цю поважність та стриманість. І певною мірою я також занурююся в цей стан, але незабаром я повернуся додому, до країни, де поки панує спокій, повернуся до своєї безтурботності. Я багато читала про війну, особливо про долі звичайних людей. Усі, хто пережив війну, повторювали, що немає нічого гіршого. Тепер Ви можете підтвердити ці слова.
Посмішка у чорні часи не є чимось невідповідним. Радість, почуття гумору та оптимізм дозволяють позбутися стресу, набратися енергії та мотивувати себе до діяльності. Добий гумор піднімає моральний дух. Тому чудовий польський співак Мєчислав Фогг закликав польських солдатів до боротьби під час Варшавського повстання, співаючи їм пісні. Мене тішить, що не всі лучани ходять, схиливши голову. Є й такі, що намагаються викликати усмішку та викресати іскру надії серед жителів міста.
Протягом останніх кількох місяців боротьби, яку здійснюють українці, починаючи з Євромайдану, я слідкувала за розвитком ситуації у країні, дивилася новини, спілкувалася з безпосередніми свідками подій. Кожного разу я зі здивуванням помічала, що не можу погодитися з тим, що ці події насправді відбуваються. Чому існують до огидного багаті олігархи і чому суспільство погоджується з цим? Як міліція, захищаючи кланові інтереси власників, може бити громадян у Європі XXI століття? Звідки береться корупція в масових масштабах? Мабуть, мені потрібно було б довше пожити в Україні, щоб зрозуміти подібні нюанси. Це викликає у мене ступор, але я розумію, чому Ви боретесь. На Вашому місці я би зробила так само.
Що ще здивувало мене в сьогоднішній Україні? Підхід до патріотизму. Я знаю багатьох українців, які раніше не демонстрували любові до Батьківщини. Сьогодні я бачу їх із прапорами, вони виконують державний гімн та вшановують загиблих героїв. Зрештою, всюди майорять синьо-жовті прапори – це ще одна позитивна зміна. Я помітила у цьому всьому такий позитив – українці мають можливість наново полюбити свою країну. Лише тоді, коли з’являється загроза того, що ми можемо щось втратити, ми починаємо розуміти, наскільки сильно ми це любимо.
Черговою очевидною зміною, яку я помітила, є ріст цін. Мене це не дивує, адже українська економіка потребує коштів, як ніколи раніше. Мушу відзначити, що маркування продуктів, котрі походять із Російської Федерації, – це гарна ідея. Кожен може обрати, чи хоче підтримати Росію, долучаючись до кола грабіжників власної країни. Я також приємно вражена тим, що в багатьох місцях організовано пункти збору речей для солдатів, що воюють на сході країни.
Підхід до поляків теж змінився протягом цього року. Раніше до нас ставилися позитивно або нейтрально, сьогодні можна говорити про те, що ставлення до нас набрало виразніших рис. Складається враження, що в Луцьку люди вдячні полякам, але я знаю, що дехто розчарувався у моїх співвітчизниках. Українці очікують більше, ніж їхній сусід може їм запропонувати. Прикро чути, що Польща не робить НІЧОГО, щоб підтримати українське прагнення жити у вільній державі. Можливо, вона не робить того, чого вимагають від неї українці, але підтримує Вас, як може. Потрібно пам’ятати про тисячі українських студентів та працівників, які отримують фінансування від польського уряду, про те, що на зустрічах ЄС Польща добивається того, щоб Україні надали допомогу, про видачу віз біженцям, про надання гуманітарної допомоги та організацію культурних і соціальних заходів. Як члени Європейського Союзу та НАТО, ми повинні дотримуватися відповідних законів та не можемо допомагати Україні на власний розсуд. Ми робимо те, що можемо, але потрібно пам’ятати, що у поляків також є власні проблеми та турботи. Пробачте нам, що добробут наших громадян завжди буде для нас першочерговим. Так само є в Україні та в кожній іншій країні світу.
Винятком була й погода на День Незалежності. Знаю з розповідей, що 24 серпня завжди була гарна сонячна погода, ідеальна для святкування. Цього року Луцьк потонув у дощах, ніби у сльозах. Навіть це явище набуло символічного значення. Україно, нехай Тобі якнайшвидше засвітить сонце!
Аґнєшка БОНДЕР