Мабуть, ніхто не знає більше про Луцьк, як краєзнавець Вальдемар Пясецький. Але чи все ми знаємо про цього волинського хранителя пам'яті? Сьогодні Вальдемар Пясецький відкриває нам деякі сторінки свого життя.
– Пане Вальдемаре, Вас часто називають патріархом краєзнавства.
– А також академіком Старого міста. Я давно займаюся краєзнавством. Коли я розпочинав, то мало хто цим займався в Луцьку. Це заняття я успадкував. Краєзнавством займався мій дід по батьковій лінії, цікавилася моя мама, мимоволі і я став займатися.
– Родина була польська?
– Мама походила з мішаної родини. Батько був поляком. Були у родині і словацькі корені. Взагалі рід Пясецьких – це, правдоподібно, вихідці із Словаччини. Батьки мої розлучилися. Батько був в АК, пізніше він загинув у Майданеку.
– Але Ви досліджували свою генеалогію?
– Я знаю своїх предків до п'ятого коліна – до прапрадідів.
– Ви народилися в січні 1934 року...
– Так. В Дубровиці (нині – Рівненська область). Це перше місце, де працювала мама. Вона була вчителькою молодших класів. Закінчила в Острозі вчительську семінарію. Щоліта їздила до рідного Підволочиська. Любила їздити різними шляхами: зупинялася у своїх знайомих по вчительській роботі і обов'язково оглядала поміщицькі садиби, кладовища, дуже любила оглядати давні поховання. Мабуть, тому і я цікавлюся саме кладовищами. У Підволочиську, звідки походила моя мама (нині – Тернопільська область), було братське кладовище російських солдатів часів Першої світової війни: ряди солдатських поховань, могили сестер-жалібниць, медсестер. Читати я вчився на епітафіях. Офіцерські поховання були індивідуальними, переважно усі з епітафіями. Рахувати навчився на паровозах. Підволочиськ – це остання станція перед польсько-совєтським кордоном і там завжди було багато різних паровозів. Я завжди любив дивитися на них.
Моя мама мала гарний голос, любила співати, знала арії з різних опер. Я з дитинства чув «Ох, Галіна, ох, єдина», яка була мені за колискову. Старша мамина сестра Маня взагалі свого часу співала з Крушельницькою. Інша сестра теж мала гарний голос. Родина була співочою. Мама завжди мала відповідне товариство. Вони збиралися, слухали платівки відомих оперних співаків, зачитували або грали уривки з різних п'єс, наприклад, Словацького, а інші повинні були вгадати, з якої частини твору цей уривок. Ми, діти, також брали у цьому участь. Таким тоді було проводження часу. У мене завжди було інтелігентне оточення...
– Воно Вас фактично і сформувало.
– Інакше і не могло бути.

– Яким було дитинство під час війни?
– Мама тоді була на Волині. Мене перед війною, у 1939 році, привезли в Підволочиськ. Пам'ятаю як низько летів літак, як в Підволочиську з'явились австрійські біженці – євреї. Пам'ятаю польську народну міліцію з пов'язками, і як прийшли більшовики. Коли готувалися арешти членів Польської соціалістичної партії, то мого дядька запитали кого він знає. Він відповів: «Арештуйте тих, хто буде виходити в капелюхах». Але ж усі вийшли в капелюхах, то вже він мав неприємності від совєтів. Коли через Підволочиськ вивозили поляків у товарних вагонах, люди намагалися їм щось подати. Щоб місцеві мешканці цього не робили, влада поставила солдатів відганяти їх, поки вагони стоять. Мене тоді послали подати їм чайник з водою, то і чайник прострелили (стріляли не по людині, а по тому, що вона несе), берет у мене на голові кулею зачепило.
– Пане Вальдемаре, Ви пам'ятаєте день, коли ввійшли німці?
– Коли прийшли німці, я вже був з тіткою Юлією у селі Менчичі, під Володимиром. Мама була тоді на курсах у Луцьку. Пам'ятаю над селом німецькі літаки та збиті радянські. В околицях нашого села з'явилися втікачі, дехто з місцевих їх грабував. Увечері вже кругом стріляли. У перший же день у господаря, де ми мешкали, вбили сина. Пам'ятаю як поранили у руку працівницю школи, котра бігла подалі від дороги, несучи на руках мою молодшу сестру. Мене послали за тіткою, щоб вона забрала сестру і допомогла сусідці. От тоді другий раз мені під час війни прострелили шапку.
– Післявоєнний період, коли Ви жили у Володимирі, був цікавий? Яких людей зустріли і кого запам'ятали...
– Моєю першою вчителькою була мама. Під час окупації я ходив до школи у селі, а вже до четвертого класу – пішов після війни у Володимирі. В історичному Володимирі часто відбувалися археологічні розкопки, на які нас, учнів, часто приводили. З учителів більше пам'ятаю Надію Михайлівну Смикалюк та збирача старожитностей В'ячеслава Ковальського. Вже після закінчення школи мені довелося зустрітися із відомим збирачем і волинезнавцем Олександром Цинкаловським.

– Знаю, що Ви викладали у художній школі.
– Ні, я викладав малювання у звичайній школі. Але перед тим я навчався у Львові на архітектурному відділі політехніки. Потім я навчався у Росії, спеціалізація у мене – історія мистецтва. Коли приїхав до Луцька, то викладав історію мистецтв. Цікавився пам'ятками у місті: хто побудував, архітектурні особливості, хто був архітектором. Так і прийшов до краєзнавства.
– Яким був Ваш шлях до Товариства польської культури на Волині ім. Еви Фелінської?
– Коли померла моя мама, то я попросив ксьондза Людвіга провести поминальну службу. Почав частіше ходити у костел. При ньому творилося товариство, якось мимоволі втягнувся у його роботу.
– Яке місце займає польська культура і польська мова у Вашому житті?
– Польською читаю і розмовляю з дитинства. Маю напівукраїнську, напівпольську бібліотеку. Вважаю, що людина багатша, коли вона вихована у двох-трьох культурах. Мене цікавлять твори, які були у поміщицьких будинках. Цікавить польська інтелігенція. Зараз я шукаю інформацію, на прохання однієї людини з Жешова, про членів його родини.
– Ви є старожилом волинського архіву і «мостом пам'яті». Ви бережете цю пам'ять у своїх дослідженнях, публікаціях, книгах.
– Зараз готується до друку моя книга, яка вмістить історичні подорожі по місту та бувальщини. На все, на жаль, не вистачає часу. Я маю колегу по роботі – Інну Абрамюк. Я надіюся, що вона продовжить мою роботу і всі зібрані мною матеріали, які я не зміг використати, використає вона.
– Ви отримали нагороду "Заслужений діяч польської культури". Як ви розцінюєте цю відзнаку?
– Зазначу тільки, що це «розхитало» українську сторону, яка тепер задумалася над тим, щоб відзначити мене різними нагородами.
Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК
Фото надав Вальдемар Пясецький