70 років тому під виглядом «обміну населенням» розпочалася депортація поляків із території України.

Ми стоїмо в костелі невеличкого поселення Свьонтніки, що під Вроцлавом, і просимо благословення в Матері Божої Страждальної – ікони, до якої цими днями приїздять ті, хто вважає її своєю заступницею. Простромлена мечем, вона безупинно плаче, а її сльози зцілюють хворих ось уже майже 400 років. Саме тому до неї на прощу йшли віряни різних віросповідань. Щоправда, було це в костелі села Невірків, що в Корецькому районі на Рівненщині. Сюди, на землі «одзискані», її привезли волинські поляки, яких у 1945 р. фактично депортували з їхніх земель відповідно до договору між СРСР і Польщею про державний кордон, укладеного 16 серпня 1945-го.

– Моїх батьків переселили сюди з Рівненщини в 1945-му, коли їм було ледь за 20. Тут вони познайомилися, створили сім’ю й осіли під Вроцлавом. У 1948-му народився я. Пригадую, мама весь час говорила: «У нас вдома отакенні гриби росли, а це хіба гриби? І риба тут маленька, не те, що в нас…» Ми, діти, ніяк не могли збагнути, про що вона, адже наш дім тут! Тож і допитувалися в бабусі, про що це мама говорить. Бабця тільки зітхала: «Підростеш, зрозумієш», – розповідає мій добровільний гід Ришард Марцинковський, польський залізничник. – Справді, з часом я зрозумів, що моя родина – з числа тих українських поляків, яких виселили з великої Волині. Тата вже немає на цій землі, а мама, Ванда Жигадло, якій 90, й досі сумує за тим шматочком землі, де народилася, де пройшли її дитинство, юність, де зустріла своє перше кохання, і цього відчуття ніколи не вирвати з її серця! Та найголовніше, що тепер і мене теж тягне в Україну, ніби магнітом! Уперше побувати на своїй малій Батьківщині ми змогли лише в 1991-му, після розпаду імперії, а раніше було зась! Ви б тільки бачили, як світилися щастям тоді мамині очі! Відтоді я вже 23 рази був на рідній для мене Рівненщині, були там і мої діти, а в мене два сини, дві доньки та онуки. У Корецькому районі, звідки й вивезли цю ікону, тепер знаходиться її копія. А на Невірківському цвинтарі ми перепоховали останки українських поляків. Там нас завжди гостинно зустрічають, і ця гостинність, здається, не має меж навіть за теперішньої економічної скрути.

– А українську Ви де вивчили?

– Так батьки ж мої вдома спілкувалися виключно українською!

Перекладача з української не потребує й Анджей Залога, який привіз до ікони 9-річного онука Філіпа. Хлопчак іще достеменно не розуміє, чому дідусь раз за разом змахує сльозу, але вже знає, що вони з України…

В інженера-електрика Єжи Мухаровського – своя історія. Його батьків теж привезли під Вроцлав у 1945-му (попередньо з цих земель виселили німців). Тут вони познайомилися й створили сім’ю. Нині їздять на могили дідів, упорядковують їх. А от припасти до свого родового гнізда в Рудні-Бобровській під Березним він не може, бо давно вже немає такого села. Переважну більшість польських поселень «совєти» спалили. Тепер там шумить ліс, наче розповідає цілому світові про їхній біль…

На міжнародну конференцію в уже відомі нам Свьонтніки, приурочену 70-річчю виселення поляків із західноукраїнських земель, Єжи приїхав із 93-річним батьком. Обоє не могли стримати сліз, коли народний ансамбль «Серпанок» із Корця виконував практично гімн українських поляків – пісню «Соколи». Але їх змінила радість від віночка українських пісень.

– Коли ми дізналися, що тут є унікальна ікона з Невіркова, яка дивом вціліла під час депортації українських поляків, вирішили показати її нашим дітям як приклад збереження історичної генетичної пам’яті, – каже голова товариства «Кореччина» Борис Дицяк, який до речі теж має польські корені по батькові. – Тому й використовуємо кожну нагоду поспілкуватися з людьми, які щиро вболівають за долю України. І тут, під самісінькою Німеччиною, куди закинула їх доля, і в нас на Рівненщині, де спільно відроджуємо зруйновані католицькі храми, впорядковуємо поховання предків. Це спілкування різних поколінь поляків та українців об’єднує наші народи в найголовнішому, людському, вимірі.

– Це місце, Свьонтніки, засвідчує велику спільну згоду двох народів, – продовжує думку професор Генрик Словінський, почесний голова Товариства прихильників кресової культури. – Саме тому ми вже п’ятий рік поспіль збираємося тут. Але сьогоднішня зустріч особлива: сім десятиліть минає з тих пір, як перекроїли карту світу, розчерком пера змінивши долі родин і цілих народів. Геополітика – річ надзвичайно небезпечна, її вершать правителі, а страждають прості люди. І саме вони зазвичай виявляються мудрішими й далекогляднішими від політиків-диктаторів.

– Серед поляків, яких переселили на землі «одзискані», була й моя родина зі Старої Гути Костопільського району Рівненщини. Тепер ми зрозуміли, чому батьки завжди казали: «Там, у нас вдома». Бо наш дім там, де могили наших предків... Це тепер кордони можна подолати, але покоління моєї бабусі не мало такої можливості – побачити місця, де пройшло їхнє дитинство. Нещодавно в Сарнах ми зустрічалися з поляками, батьки яких тоді не поїхали з України. «Ми нічого від вас не хочемо, тільки притулитися й відчути, як б’ється польське серце та осягнути польську душу», – сказали вони. Тож нехай Мати Божа з Невіркова надихає нас на це велике людське єднання, – із такими словами звернувся католицький священик отець Вацлав Кур’ята до кресов’ян на урочистій месі, яку біля костелу в Свьонтніках слухали українські поляки й польські українці.

Над нами яскраво світило сонце (дарма, що вже осіннє), і передавали жовтогарячий привіт Рівненщині пишні чорнобривці, такі ж, як і біля кожної нашої хати. Стояла серед цієї краси й думала, якщо тут, за тисячу кілометрів від України, її так щиро люблять і так за неї вболівають, значить ми неодмінно будемо разом у великій європейській родині. Принаймні поляки на нас там точно чекають.

Довідково:
Початок депортації українців та поляків під виглядом «обміну населенням» поклала Люблінська угода про евакуацію українського населення з території Польщі й польських громадян із території УРСР (9 вересня 1944 р.), а остаточно закріпив Договір між СРСР та Польщею про державний кордон, укладений у Москві 16 серпня 1945 р., в якому йшлося про «встановлення кордону вздовж «лінії Керзона». І хоча окремі дослідники стверджують, що переселення усунуло підстави для ворожнечі між представниками двох народів, більшість все ж кваліфікують угоди як злочин проти людства. Адже закладені в них умови та методи їх виконання були примусовими.

Ікона з Невіркова:
На першу згадку про село Невірків натрапляємо в 1603 р. в одній із грамот його тодішніх власників князів Острозьких. Там, у вівтарі Невірківського костелу, була ікона Матері Божої Страждальної, яка творила справжні дива: інваліди, що приїздили до неї на візках, ішли додому вже власними ногами. Тому до Матері Божої, яка лила свої цілительні сльози з-під меча, поспішали віряни різних віросповідань. У 1945-му святиню врятував щасливий випадок – на скрині, в якій везли її через кордон, заснули діти. Їх не розбудили, сподіваючись, що там лише речі домашнього вжитку. Так чудодійна ікона опинилася у Свьонтніках під Вроцлавом. У вересневі дні до неї приїздять поляки з усього світу: з Канади, Німеччини, Чехії, Голландії – звідусюди, куди закинула їх доля. Нещодавно їхніми зусиллями створено копію ікони, яку передали в костел Святого Антонія в Корці.

Інна ОМЕЛЯНЧУК

На фото автора: Ришард Марцинковський, один з активістів Товариства прихильників землі Волинської, дуже радий гостям-кореччанам із народного ансамблю «Серпанок»; чудодійна ікона Матері Божої Страждальної.