Про долі польських осадників із села Тайкури Рівненського району Рівненської області написала у своїх спогадах Вінсентіна Собєрайська.
Досліджуючи історію села Тайкури, ми звернули увагу на те, що місцеві старожили часто згадують про своє життя поряд із польськими осадниками. Зацікавившись цією темою, вирішили розшукати тих людей, які могли б щось достеменно розповісти про сім’ї волинських осадників та їхні подальші долі. Через польських волонтерів «Товариства для природи і людини» з Любліна нам вдалося познайомитися з внуком польського осадника з Тайкурів Роджером Ваткінсом. Він у свою чергу передав нам спогади своєї мами Вінсентіни Собєрайської, якій у 1940 р. під час виселення до Сибіру було 14 років. У спогадах вона пише про життя в Тайкурах, про відносини між осадниками та українськими сім’ями, про подальшу долю деяких осадницьких родин після виселення із села. Про це й хочемо розповісти.
У 1921 р. у Тайкурах отримали землю 26 польських осадників. Здебільшого це були ветерани польсько-більшовицької війни, яких нагородили землею за участь у битві під Варшавою. Багато хто з них мав поранення. Приїхавши в село, вони почали зводити свої будинки, розвивати господарство. Більшість із них були неодруженими, тому заводили сім’ї, вже поселившись на Волині.
Українці в Тайкурах спочатку з пересторогою ставилися до осадників, але згодом між ними встановилися досить дружні стосунки, і нині всі з теплом згадують часи їхнього проживання в селі. Осадники займалися переважно сільським господарством.
За словами Вінсентіни Собєрайської, одним із їхніх сусідів був Віктор Хойна. Його двір знаходився зліва від господарства Собєрайських. Віктор Хойна був військовим католицьким священиком. Коли він переїхав до Тайкур, зустрів там українку Ольгу, родина якої володіла одним із сільських магазинів. Віктор закохався в дівчину, залишив сан священика та одружився з нею. В подружжя народилися дві доньки. Всі місцеві діти дружили між собою, Ольга запрошувала їх до себе в гості, пригощала пирогами й солодощами. Звичайно, після такого одруження Віктор Хойна не повернувся до костелу, тому в Тайкурах були сім’ї осадників, які зневажливо ставилися до його родини. Але більшість сільських жителів із теплом відгукувалися про цю сім’ю, адже вони були мирними, приємними, порядними людьми і добре вели свої справи.
Навпроти господарства Собєрайських жила родина осадників Подгородецьких. Господар був освіченою людиною, цінував стосунки з українцями й часто допомагав тайкурцям у вирішенні їхніх проблем. Діти з обох родин товаришували між собою. Пані Подгородецька була хрещеною матір’ю Луції Собєрайської. Анджея, сина Подгородецьких, в селі називали «справжнім шпигуном», бо він ходив у довгому пальто з білим шарфом. Інший їхній син, Роман, після Другої світової війни став католицьким священиком у Франції, згодом, у 50-х рр., переїхав до Польщі, де помер у 2009 р.
Сім’ї Собєрайських, Хойна та Подгородецьких разом зі всіма іншими родинами тайкурських осадників вивезли до Сибіру 10 лютого 1940 р. Із заслання їх визволили під час формування Армії Андерса, з якою вони пройшли довгий шлях. Ці родини пізніше оселилися в різних країнах світу та підтримують зв’язок дотепер.
Тетяна МІНЕНКО,
науковий співробітник відділу історії
Рівненського обласного краєзнавчого музею