У пошуках мальовничих закутків одного суботнього вечора плануємо поїздку. Куди? До Кременця. Чому? Бо це волинські Афіни, королівське місто. І недалеко від Луцька.
У чудовий червневий ранок ми вийшли з маршрутки біля синагоги в Кременці – нині тут автостанція. Чарівні краєвиди і незвичайна атмосфера – немов зупинився час.
Після того, як ми зорієнтувалися на місцевості, пішки йдемо до центру. Дорогою швидка кава і… Може скластися враження, що за мить радянський солдат кине гранату в автомобілі, що проїжджають низом. Здається, що сюди не дійшла декомунізація. Все ж територію перед колишнім костелом Святих Ігнатія Лойоли та Станіслава Костки (нині тут знаходиться Собор Преображення Господнього) потрібно було би вже давно очистити від недолуго розпланованого радянського меморіалу. Помальовані синьо-жовтими фарбами радянські зірки на огорожі цього комплексу не тішать, не смішать і навіть не розчулюють.
Куди йдемо? Звичайно, на Бону. Дорогою нам в очі впадає вид спустошення. Пречудова архітектура в стані занепаду, хоча щось ще можна врятувати. За колишнім костелом, де зараз міститься Собор Святого Миколая, від ока мандрівника сховалися залишки Стацій Хресної Дороги. Вони нині служать курником, смітником і туалетом.
У всьому, що нас оточує, можна помітити прагнення вижити в сучасних економічних умовах. Кожен радить собі як може – якийсь невеличкий бар, магазинчик, вивіски, написи, навіть польською мовою: «Zapraszamy…»
Настрій покращують милі безпритульні собаки, котрі радісно вітають нас у місті та супроводжують аж до Бони. Серпантин, викладений передвоєнною бруківкою, веде нас до руїн замку. Піднімаючись, оглядаємо приміські, а, може, навіть підгірські пейзажі. Підзамче зачаровує. Проходимо повз спорожнілий будиночок, який виглядає так, ніби виринув із якоїсь романтичної передвоєнної розповіді. Фотографуємо. «Завтра його вже не буде. Викупили й будуть зносити», – констатує жінка, що живе напроти.
Перед входом на гору – лотки з якимось універсально-туристичним крамом. За вхід на територію пам’ятки потрібно заплатити, недорого – 7 гривень. Кажуть, що гроші підуть на рахунок Міністерства культури України.
Нарешті ми на місці. Руїни й захопливі краєвиди. Виймаємо «Ілюстрований путівник по Волині» Мечислава Орловича. Все правильно: з одного боку видно куполи Почаєва, а з другого – макові поля. Ходимо навколо без якоїсь спеціальної програми. Намагаємося «витягнути» скупі відомості з Орловича. Правдоподібно, що тут нічого не змінилося з 20-х років, коли було написано цю книжку.
Сходимо додолу коротшою дорогою, стежкою, що веде безпосередньо до центру міста. Зустрічаємо котенятко розміром із долоню, котре викинула на смітник якась «добра людина». Забираємо його і зносимо донизу, ближче до людей. Може, хтось подарує йому шанс вижити.
Йдемо до Музею Словацького. Поринаємо в часи великого поета. У цьому нам допомагає інтер’єр, стилізований під першу половину XIX ст., а також проведений на початку ХХІ ст. ремонт.
Кременець має дуже людський вимір. Тут усе знаходиться близько, все домашнє: троянди, цибуля й садочки. Прекрасна й водночас занедбана туристична перлина. Багато споруд пам’ятають ще часи Конституції 3 Травня: будиночок Ірени Сандецької, відомий Кременецький ліцей, де зараз знаходиться університет, колишній костел, у якому охрестили Юліуша Словацького. І здається, що всюди панує стан очікування на прихід когось, хто щось з усім цим зробить.
ВМ
Фото: Ірина Канагеєва
