Гжегож Наумович – історик, який протягом кількох років займається волинською тематикою. Разом із Янушем Горошкевичем він організовує паломництва на Волинь. 9-14 липня 2013 року відбулося третє спільно організоване ними паломництво.
«Він упродовж багатьох років бере активну участь в організації увіковічення пам’яті на території Волині. Це надзвичайно цінні ініціативи,» – відзначив протягом урочистостей у Степані секретар Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва Анджей Кунерт, який вручив Гжегожеві Наумовичу медаль Опікуна місць національної пам’яті. Вручення медалі відбулося в Троїцькій церкві у Степані. Поспілкуватися з Гжегожем Наумовичем нам вдалося по дорозі з Гути до Степаня.
– Чи вдасться українцям і полякам досягнути порозуміння в оцінці Волинської трагедії?
– Я лишаюся скептиком, якщо мова йде про порозуміння між поляками та українцями у волинській справі, про спільну позицію, яка повністю задовільнить обидві сторони. Це дуже складно. Польські та українські історики кілька років підряд, починаючи з 90-х, організовували щорічні зустрічі. Вони відбувалися раз у Польщі, раз в Україні. Щорічні збірники («Польща-Україна: складні питання»), які виходили після симпозіумів, завершувалися протоколами погоджень та розбіжностей. Завдяки рокам спільної праці, розбіжностей щоразу ставало менше. Однак були теми, в яких і одна, й інша сторона твердо відстоювали свою позицію. Семінари завершилися на початку цього століття і досі не з’явилася жодна ідея, як їх продовжити, яким чином можна вести діалог у цій площині. Події, які відбувалися сьогодні в Гуті Степанській, проповіді єпископа і благочинного, промова Януша Горошкевича, Секретаря РОПБіМ Анджея Кунерта – це ще одна спроба поєднати обидва народи. Чи це вдасться? Я налаштований скептично, але вірю, що колись це станеться. Можливо, нам потрібна зміна поколінь, можливо, потрібно, щоб Польща та Україна опинилися в іншій економічній і політичній ситуації.
Багато людей ставиться до нас напрочуд приязно. Ми бачимо привітність та готовність допомоги як зі сторони звичайних людей, так і зі сторони офіційних осіб, чи то церковних і костельних ієрархів, чи то чиновників районних адміністрацій. Однак нам досі завдають прикрощів окремі коментарі. Наприклад, в одному із сіл, через яке наші паломники проїжджали на підводах, старшій, 83-річній жінці, якій було складно зійти з воза, один чоловік запропонував допомогу. Вона сказала, як у нас прийнято: «Дякую Пану». А у відповідь почула: «Панів то ми вже вирізали». Такі дрібні інциденти не можуть одразу зіпсувати наші відносини. Натомість для когось, хто вперше за 70 років повертається до свого дому, який запам’ятав ще дитиною, зустріч із такою людиною може бути травматичною. Передовсім, ми зустрічали тут привітність і кілька неприємних випадків не можуть вплинути на загальне враження.
– Чи існує надія на порозуміння?
– Маю надію, що це станеться. Нині, найімовірніше, ще зарано. Я думаю, що з багатьма місцевими українцями таке міжлюдське порозуміння вже налагоджено: вони дружать, листуються, телефонують та висилають листівки на свята. Ми приїжджаємо відвідати могили своїх близьких, знайти залишки фундаментів рідного дому або хоча б місця, де колись були села. Кожного разу, коли ми повертаємося звідси, з’являються нові знайомства та нові друзі. Отож, все поступово налагоджується. Я думаю лише про одну справу, яка для мене особисто є дуже важливою: я би хотів, щоб покоління, яке ще пам’ятає ці події, протягом найближчих років дочекалося на слова «прошу пробачення». Нам також є за що перепросити. Історія не буває чорною чи білою. Вона неймовірно складна. І вона досі пишеться.
– Скільки років Ви як історик займаєтеся цією темою?
– Як історик займаюся цією проблематикою чотири роки. В певний момент у мені прокинулися спогади про давні розмови з моєю бабцею, моїми дядьками, людьми, які бували у волинській домівці моєї бабці. Я почав шукати можливості поїхати на Волинь і знайшов Януша Горошкевича. Через півроку ми вирушили на Волинь із групою зі 100 осіб. У 2010 році, після нашого першого паломництва, я почав збирати спогади осіб, зосередившись, передовсім, на районі сіл Гута, Вирка і Гали. Мені вдалося зібрати понад 70 часто багатогодинних спогадів людей, які ніколи раніше не розповідали про ці події.
– Чи є сенс у створенні спільної польсько-української комісії істориків, яка б дослідила події 1943 року?
– Думаю, що так. Така співпраця потрібна. Сімдесята річниця – це дуже вдалий час для того, щоб знову почати розмовляти. Якщо нині це неможливо на рівні найвищих державних органів, то нехай принаймні історики повернуться до доброї традиції взаємних зустрічей, які допомагали краще пізнати нашу спільну історію.
– Чи потрібно пов’язувати тему Волинської трагедії із європейським майбутнім України?
– Не знаю, чи Україна це усвідомлює, але підготовка країни до вступу в ЄС вимагатиме багатьох кроків, у тому числі й вирішення спірних історичних питань із сусідами. Польща перед вступом до ЄС мусила дійти до згоди стосовно деяких питань зі своїми сусідами. Виконання визначених критеріїв може виявитися складним з огляду на опір суспільства, яке має власну історичну пам’ять, на що кожен народ має право. Натомість, це право не виключає зустрічей істориків з обох сторін та спроб вирішення найбільш болючих питань, які існують між двома народами.
Розмовляла Наталія ДЕНИСЮК
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
