У 1921 р. у кляшторі в Мацеєві відкрили учительську семінарію, що готувала педагогічні кадри для роботи на теренах Волині.

До вчительської семінарії в Мацеєві приймали лише дівчат польської національності з хорошим здоров’ям та добрим слухом. Навчання тривало 5 років, плата складала 100 злотих щомісячно. Вступні екзамени проходили в червні. 12 років цим навчальним закладом керувала сестра Тимотея.

Учениці семінарії мали канікули на Різдвяні свята та протягом двох місяців влітку, а також, за бажанням, відпочинок у Закопаному вартістю 150 злотих. Відлучатися із кляштору в місто можна було лише за згодою опікунки курсу або ж у її супроводі. Протягом тижня, окрім неділі, дівчата навчалися. Навесні вирушали до Соминського озера на наукову екскурсію з метою вивчення способу життя річкового рака. Також їздили до лісу в селі Адамівка, де знаходилася так звана школа рольніча, та до Зачернеччя.

 Кляштор у Мацеєві. Поштова листівка

Майбутні вчительки вивчали і військову справу. Для цього вони відвідували військові казарми на Горці поблизу Ковеля, вправлялися в одяганні протигаза. Весною оживав спортивний майданчик: дівчата готувалися до змагань із бігу, метання м’яча та диска. До речі, кожна учениця повинна була вміти кататися на ковзанах, грати у волейбол та баскетбол. У морозні зими фоса довкола палацу перетворювалася на каток. Семінаристкам дозволяли кататися на ковзанах лише протягом однієї години вдень, тому найвинахідливіші з них придумали романтичні катання ввечері при місячному світлі.

А чого вартувало довгоочікуване таборування. Десять осіб із четвертого курсу взяли участь у триденному таборі «Слідами легіонів»: із Мацеєва поїздом дісталися Ковеля, а з Ковеля до Маневичів, далі до Оконська, де відвідали славетне озеро і джерело. На третій день вирушили на Польську гору біля Костюхнівки, в лісі поклонилися могилам польських легіонерів, що полягли тут у Першу світову війну. Триденний табір мали також у селі Городилець. Для семінаристок проводили екскурсії до Рівного на волинський ярмарок, Львова, Кременця чи Варшави. Частими були поїздки до Ковеля. Тут відвідували торгову школу чи проходили медогляд, а одного разу подивилися виставу Станіслава Виспянського «Весілля» в місцевій гімназії.

До семінарії приїздив Юзеф Драган, старець-католик із Білої на Горині, який за свої релігійні переконання 40 років провів у сибірському засланні. Роботу семінарії та загальноосвітньої школи при кляшторі, а також міської школи перевіряв візитатор Сокорський.

Навчальний заклад підтримував зв’язок із місцевою чоловічою школою: учениці відвідували уроки, а потім їх обговорювали. Так, учениці четвертого й п’ятого курсів побували на уроці історії у вчительки Приймової, а природи – в Пацерувни. Залишилися в захваті від вигляду класних кімнат та порядку, що панував усюди.

У кляшторі була дуже хороша бібліотека художньої, спеціальної літератури, періодичної преси. Семінарія випускала і свій часопис, що мав назву «Спільна думка» («Wspólna Myśl»). Один примірник коштував 35 грошів, а у випадку передплати – від 40 до 80 грошів. У двадцятих числах щомісяця виходив номер, що вміщував до десятка друкованих сторінок. Відповідальним редактором упродовж кількох років була Євгенія Пьотровська.

На сторінках часопису друкували хроніку з життя семінарії: відгуки про поїздки та екскурсії, вечори та карнавали, вірші, гуморески, логогрифи, кросворди, оповідання, повідомлення про одруження чи заручини колишніх учениць тощо. Так, учителька Янка Дрогошевська, що працювала в селі Кульчин Турійського повіту Волинського воєводства, надіслала до часопису лист: «Я продовжую працювати на Волині, навчаю замурзаних, коханих русинят і приводжу їх до порядку. Добре мені йде ця робота, вже цілий рік як працюю. Маю хорошу школу і квартиру. Мешкаю з мамусею».

Випускники вчительської семінарії. 1934 р.

У кляшторі знаходилася власна друкарня, де на спеціальному обладнанні учениці семінарії друкували часопис та листівки з видом цієї споруди (після закриття семінарії займалися учениці гімназії). На звороті таких карток можна було писати коротенькі повідомлення та надсилати їх поштою. Листівки можна було купити за 10 грошів або, як писала газета семінарії, «розплатитися за них поштовими марками». Багато луківчан до сьогодні зберігають їх як родинні реліквії.

Оскільки в одному приміщенні із семінарією знаходилася загальноосвітня школа, то майбутнім учителькам зручно було проводити так званий педагогічний тиждень. Учениці старших курсів влаштовували відкриті уроки, організовували з учнями вистави. Заздалегідь шили костюми для дітей. Якщо тиждень випадав зимою, то його закінчення відзначали карнавалом. У такий вечір чотири найбільших класних кімнати перетворювалися на танцювальні зали. Учениці самі готували канапки, пекли тістечка й пончики, а ввечері сестри організовували для них катання на санях, запряжених кіньми. На карнавалі під звуки вальсу «На хвилях Дунаю» кружляли пари, обвиті серпантином, а партнерами були учениці, переодягнені у хлопців. Усіх пригощали випічкою та лимонадом. Вхід на карнавал був платним.

Цікаво проходили години слухання радіопередач. Потрібно було сидіти у класі за партою, читати книжку й одночасно слухати радіо. Коли лунали звуки танго чи вальсу, книги летіли в куток і починалися танці. Семінаристки дуже пишалися тим, що першими дізналися про перемогу польських льотчиків у змаганнях саме з радіопередачі.

У 1923 р. у семінарії запровадили курси крою та шиття. Семінаристки шили безоплатно сукенки для незаможних учениць, робили елементи одягу для служителів костелів. Так, ксьондз Іваницький із Боремеля надіслав подяку за їхню допомогу костелу. Семінаристки опікувалися дітьми-сиротами, що прибували до притулку, а хлопчику на ім’я Бронек, що мешкав у Мацеєві з матір’ю, прикутою до ліжка, дівчата купили в магазині черевики. У семінарії функціонувала каса взаємодопомоги, щомісячний внесок до якої становив 50 грошів.

До обов’язків учениць семінарії належала організація Різдвяних свят. Ялинку прикрашали тістечками та горіхами, обмотаними сріблястим папером. Керівничка кляштору запалювала свічки на ялинці й розпочинала свято. Усі присутні були в захваті, коли в залі лунали українські та польські колядки у виконанні дітей, і розчулені тим, як діти поводилися з отриманими подарунками: одні віддавали мамам, інші – ховали, щоб занести додому, а деякі відразу ж з’їдали солодощі.

В учительській семінарії існували об’єднання учениць «Коло Волинське», «Содаліція учительок» та «Содаліція мацеєвських учениць». У 1924 р. була створена «Содаліція Маріанська», першим модератором якої був ксьондз Густав Єловицький, а потім викладачка Євгенія Пьотровська. Завдання содаліцій полягало в опіці над бідними дітьми зі школи, організації для них маївок, новорічних подарунків, матеріальної підтримки. У 1934 р. «Содаліцією Маріанською» керував ксьондз Станіслав Кобилецький.

Після закінчення навчального року семінаристки складали усні та письмові екзамени, а також іспит зі співу, який вважався найскладнішим. Ось тематика екзаменаційних завдань: «Гуманізм у творчості Конопницької та Жеромського», «Пояснити вислів «Дитина не є посудом, який потрібно наповнити, а є вогнищем, яке треба розпалити», «Як я уявляю суспільно-корисну працю на селі», «Народні звичаї Волині», «Самоврядування у школі як засіб громадянського виховання», «Культурна роль волинського театру», «Шкільні товариства як чинник підготовки до життя у суспільстві», «Занедбані діти у творчості Болеслава Пруса та Івана Франка», «Образ матері у творчості Шевченка». Після здачі екзаменів сестри влаштовували ученицям святковий обід, під час якого присутні виголошували тости, частувалися смачними стравами і навіть пили вино зі справжніх келихів. На торті був напис «Матура вдалася у Мацеєві!» А ввечері – танці під звуки патефону.

У 1932 р. стало очевидним, що вчительськими кадрами Волинь забезпечена достатньо, тому набір на перший курс припинили. Семінарія проіснували до 1936 р. За 16 років її закінчили 162 особи, які працювали вчителями початкових шкіл у повітах і навіть їхніми директорами. Так, у 1934 р. випускниця Я. Голембйовська отримала призначення у Володимир-Волинський, Зоф’я Гужинська та Віра Пікульська – в Любомль, З. Коссарек та Галина Кшиштофович – у Костопіль, Ольга Гоголюк і Юлія Романська – в Сарни, Ірена Мрочковська – в Ягодин, Зоф’я Шаркевич – у Турійськ, Наталія Квєцінська – в Голоби, Анеля Комко – в Олику.

Газета «Одноднівка», видана з нагоди закриття вчительської семінарії в Мацеєві

26–27 червня 1936 р. у кляшторі тривав з’їзд з приводу закриття семінарії як навчального закладу. До Мацеєва прибули сестра Марта, ксьондзи Єловицький, Кобилецький та колишні учениці. Вітальні телеграми надіслали єпископ Адольф Шельонжек із Луцька, сестра Тимотея зі Львова та візитатор Станіслав Кемпф. Протягом двох днів тривали реколекції, содаліційні зібрання, урочиста академія та прощання з прапором. Випустили газету «Одноднівка», присвячену цій події. Після закриття учительської семінарії в 1937–1938 рр. сестри-непорочниці планували відкрити педагогічний ліцей із трирічним терміном навчання. Згоди на це вони не отримали, зате дістали дозвіл на створення ліцею для виховательок дошкільних закладів, що мав розпочати свою діяльність у 1940 р.

Зоя ШЕВЧУК

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

КОНКУРС «МІЖВОЄННА ВОЛИНЬ»: ВІДОМІ ІМЕНА ПЕРЕМОЖЦІВ

ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ СЕСТЕР ОРДЕНУ НЕПОРОЧНОГО ЗАЧАТТЯ ДІВИ МАРІЇ У МАЦЕЄВІ (ЛУКОВІ): ШКОЛА