Кінець жовтня найбільше запам’ятався пересічному українцеві переведенням годинників на зимовий період та офіційним стартом старої пісні на новий лад під назвою «Президентські виборчі перегони в Україні», хоча насправді найжорсткіші політичні змагання 2009-го вже не один місяць були реальністю в нашому політикумі.
На початку року декотрі політологи пророкували об’єднання «сильних світу цього» заради дієвої боротьби з глобальною економічною кризою. Цим вони суттєво підтвердили б свої передвиборчі програми, відкинувши лідерські амбіції на користь благополуччя нас із вами, їхніх виборців. Проте, як би ми цього не хотіли, кожен більш-менш реалізований політик всеукраїнського масштабу вишикувався в чергу до ЦВК аби зареєструвати свою персону для гонитви за найбільш ласим портфелем у державі. Прикро, що більшості з них байдужі незалежні рейтинги та вони сліпо дивляться у майбутнє. Омріяне президентське крісло повністю затьмарило реальність.
«Нехай собі гризуть один одного», - скаже хтось. Одначе всім нам добре відомо, що за цим стоять безпідставні амбіції, практично нічим не підкріплені, опорочення інших заради поліпшення статусу свого союзника, на користь котрого потім потрібно буде зняти свою кандидатуру в обмін на тепленьку посаду; а найгірше для звичайних українців – безглузді мільйонні а то й мільярдні витрати наших «кровно зароблених».
«За кого голосувати? Хто поліпшить життя мені і моєму народові?» – ці питання нині актуальні для українців. Найцікавіше, що більшість з нас досі остаточно не визначилися у своєму виборі,а найстрашніше, що достатньо охочих взагалі бойкотувати похід на виборчу дільницю, і жодні заклики проявити патріотизм, громадянську позицію навряд чи змінять їхню думку. Найближчі вибори можуть побити рекорди за кількістю пасивних виборців, котрі, якщо й підуть голосувати, то поставлять відмітку в графі «проти всіх».
Україні 18 років. Вперше отримають можливість віддати свій голос на виборах юнаки та дівчата, котрі народилися вже у незалежній державі. Це молоді люди, над якими не тяжіють імперіалістичні комплекси меншовартості, нереалізованості. Спробуйте пояснити їм, що означає термін «старший брат» або «єдина-неподільна». Саме на таке покоління розраховували ті, хто причетний до здобуття незалежності. Проте чи багато з них проявить свій «обов’язок» і піде голосувати? Чи можуть їх переконати нинішні лідери, котрі рвуть на собі жовто-блакитні сорочки, закликаючи повірити саме їм?
Маємо багато прикладів у світовій політиці, зокрема більш розвинених Польщі, Чехії. Проте український шлях до успіху мусить бути індивідуальним, унікальним і досягнути його нам навряд чи хтось допоможе, крім нас самих. Головне, аби навесні наступного року поступальними кроками в нашому житті не лишилося тільки переведення годинників.
Віктор Яручик
