Володимир Цибулько з юначих літ був революціонером. За що й був виключений з університету, а згодом нажив собі чимало ворогів та друзів. Встиг бути і організатором музичних, літературних проектів, і написати більше десятка книг поезій, есеїстики, перекладів, і побувати у Верховній Раді України у якості депутата, і «приміряти» посаду радника Віктора Ющенка. Про усе це в нинішньому інтерв'ю спеціально для «Волинського Монітора»
– Пане Володимире, на початку 90-х років минулого століття Ви увійшли в літературу не лише із оригінальним художнім словом, але й продемонстрували свою чітку антирадянську позицію. Чи нині часто згадують тодішню Вашу скандальну промову на пленумі Спілки письменників?
– «Чітку антирадянську позицію», як Ви кажете, я зайняв ще на початку 80-х, через що був під певним наглядом, доволі неагресивним – наглядачі представлялися комсомольськими працівниками і просили маму поговорити зі мною про те чи інше, але це, врешті, закінчилося виключенням із університету. Довелося вчитися у Ризі. А щодо виступів у спілці – це ніякий не подвиг, а лише спроба змусити колег подивитися на обставини реалістичніше, вийти поза межі групових міжусобиць. Спілка так і живе міжусобицями досі, але суспільної ваги вже не має тієї, що мала.
– Ви прагнули змін у вітчизняній літературі, навіть заснували Асоціацію «Нова література». Вдалося реалізувати бодай половину запланованих проектів?
– Вдалося. Ми з розрізнених автономних особистостей створили майданчик для реалізації творчих проектів, навчили колег писати грантові проекти і розпоряджатися грантовими коштами. Ми проводили конференції, видавали книги й часопис, вели рубрики в газетах. Цього на той час вистачало. Мої творчі вечори проходили у величезних залах і збирали по кілька тисяч глядачів. Весь сучасний інструментарій промоції автора і книги по суті апробувала «Нова література». Це на нашому прикладі навчилися діяти сучасні літературні герої.
– Ви були серед організаторів цікавих, вже легендарних мистецьких дійств по всій Україні: «Червона Рута», «Вивих», «Вітер зі Сходу». Намагалися «струсонути» Україною від Львова до Донецька. Розкажіть про Ваші режисерські та організаторські старання в цьому напрямі.
– Останній проект «Кобзар-форевер» відбувся у Каневі у 2005 році. Нині ж президент Янукович, готуючи указ про відзначення 200-ліття Шевченка, згадав і про мій проект. Загалом це дивно – бо достукатися з подібним проектом до функціонерів від культури у попередній владі, що декларувала патріотизм, було неможливо. Зате зараз цей проект оживає!
– Ви були радником Віктора Ющенка. Він прислухався до Ваших порад? Чому не все вдалося виконати «народному президентові» і чому нині про нього говорять як про лідера, котрий не зміг вповні використати свого шансу?
– Тому, що у Ющенкові, в певний момент, політика переміг фінансист, і він просто почав заробляти. Він замість політика захотів стати олігархом, що в нашій ситуації теж є формою політики. Чи прислухався Ющенко до порад? Якби прислухався, то був би й нині президентом. Він дуже швидко спекався всіх, хто був поряд з ним у найгірші часи, і оточив себе хапугами, брехунами й злодюгами, за що й отримав своє на виборах!
– Відколи Ви потрапили у велику політику, схоже, Україна майже втратила Цибулька-письменника? Політика і література речі несумісні?
– Політика і література є нерозривними у Європі, а в Центральній Європі – поготів. Я просто обережніший у публікаціях, у доборі слів, ніж раніше. Але це вже від досвіду, а не від обережності. Нині просто не все публікую, що пишу, але рукописи не горять, як відомо.
– Розкажіть про свою перекладацьку діяльність. Нині над чимось працюєте?
– Переклав ізраїльського поета Таміра Грінберга. Ще й досі не можу збагнути чи лишилася в цих віршах хоч частка самого Грінберга, чи вже в українських перекладах сам Цибулько?
– Чимало Ваших віршів покладено на музику і вони стали піснями. З ким із артистів подобається співпрацювати? Вижити нині із написання україномовних текстів пісень можна?
– Вижити можна, тим більше, що музики багато і вона дуже різноманітна. На останній «Червоній Руті» звучало кілька нових пісень. А працювати мені найбільше подобається з «Піккардійською терцією» – у нинішньому році формації виповнюється 20 років і я пишу про них книгу. Щоправда, не знаю чи встигну до ювілейних концертів.
– Україномовну серйозну, інтелектуальну літературу нині є для кого писати? Бо здається, що сучасних українських інтелектуалістів стає усе менше...
– Їх ніколи й не було багато. Зараз важливе не саме написання текстів для когось, а взаємна комунікація, співтворчість читача і автора, адже сучасний автор, яким я себе вважаю, потребує не мовчазного поглинання його текстів, а дискусії, що народжує істину.
– Україномовна література нині може успішно конкурувати на європейському книжковому ринку?
– Це не ринкова конкуренція і слава Богу, що Європа ніколи щодо книги не жила ринковими нормами, а жила за нормами культурного феномена.
– Останнім часом Ваші записи на авторських блогах активно читають і коментують, адже піднімаєте чимало проблем в Україні. Хоч уже минув 20-річний ювілей незалежності, проте перед нами досі багато небезпек як зовнішньополітичних, так і внутрішніх...
– Найперша внутрішня загроза – не дати стати українському деструктивові тупим знаряддям у руках недругів української державності. Світ нині конкурентний і виживають у цій конкуренції найбільш консолідовані нації. Читаю коментарі до своїх блогів і публіцистики, і можу говорити, що діагноз сьогоднішнього стану нації не дуже втішний. Але державницьке ядро набуває і гарту, і досвіду, тому вважаю перспективи України досить привабливими. Дехто пробує адаптувати «совків» до вільного світу – не треба, це лише додаткові трагедії. Вони самі по собі відходять і завдання нації майбутнього, української нації, повестися не кровожерливо. По суті, ми, будуючи майбутнє, повинні починати з хоспіса для минулого. Це минуле приходило по коліна в крові, то нехай тепер відходить у білих палатах. У цьому більший урок, ніж аби ми криваво розпрощалися з минулим. Так нічого змінити не вдалося б. У цьому наша національна відмінність, наприклад, від росіян.
– Дуже дякую за розмову!
– Дуже дякую, що подякували!
Розмовляв Віктор ЯРУЧИК,
фото: www.tsybulko.kiev.ua
