За межею, по сусідству, найближче – це, безсумнівно, найвлучніші й найбільш докладні визначення для опису чогось близького, як у топографічному, так і ментальному плані.
– Отож, чи були Ви за нашою східною межею, а точніше межею з Україною? Із цим запитанням я звернулася до Войцеха Козака, віце-маршалка Малопольського воєводства.
– Звісно, що так. Кордон із нашим східним сусідом я перетинав багато разів як представник самоврядування Малопольського воєводства, востаннє у квітні 2017 р. Малопольща тоді брала участь у найбільшому в Україні медичному ярмарку, що відбувався у Києві. Мушу визнати, я був під враженням від нього – велика кількість учасників зі всього світу, прекрасна організація, а також з огляду на представлений асортимент.
Мої контакти з представниками влади України стосувалися теж обміну досвідом у галузі протиповеневого захисту, в чому наше воєводства має неабиякий досвід. Хочеться сказати, що на базі підписаного у 2014 р. договору про партнерську співпрацю між Малопольщею та Львівською областю нам вдалося поглибити відносини у сфері економічного й культурного обміну, проведення навчальних візитів, обміну студентами та управлінцями. Серед усього іншого, в рамках проекту «Польсько-українські реставраторські семінари. Разом заради порятунку краси минувшини» за кошти малопольського воєводи проводиться реставрація костелу єзуїтів у Львові.
Також я брав участь у Економічному форумі «Глобалізація та інтеграція: виклики і рішення», під час якого інвестори, підприємці, а також представники влади зустрілися, щоб обговорити найсуттєвіші питання, що стосуються співпраці зі світом бізнесу.
Варто зазначити, що, окрім дуже численних контактів зі Львівською областю, до партнерських регіонів Малопольщі належить й Івано-Франківська область. Економічну, освітню, туристичну співпрацю і допомогу жителям цієї частини України воєводське управління розпочало ще у 2013 р. Від того часу керівництво воєводства кілька разів підтримувало Україну, проводячи спільні проекти та надаючи її громадянам матеріальну й медичну допомогу.
– Дійсно, Ваш досвід і досвід представників місцевого самоврядування Малопольського воєводства у сфері співпраці з Україною вражає. Хотілося би запитати, чи під час стількох візитів до сусіда Ви зустрічалися з представниками польської національної меншини?
– Зустріч і розмови з поляками, що проживають в Україні, – це завжди привід для неймовірного зворушення. Незалежно від того, куди я приїхав, кожна зустріч зі співвітчизниками, історія яких і доля яких залишилися за польським східним кордоном, була надзвичайно емоційною, переповненою спогадами, роздумами і також надією. І ніколи не було такого, щоби, перебуваючи в Україні, я не поклав квіти і не схилився з пошаною до пам’ятників, споруджених на честь і в пам’ять загиблих/убитих поляків. Завжди одним із найважливіших пунктів кожної поїздки є покладання вінка – як доказ пам’яті – у місцях гибелі співвітчизників. От наприклад, на кладовищі польських офіцерів у Биківні. Як відомо, лісок поблизу – це місце поховання жертв масових вбивств українського населення та польських офіцерів із так званого Українського катинського списку. Бажаючи допомогти культивувати польські традиції, польську мову та історію, Малопольща передала Полонії, зокрема вже зі згаданої мною раніше Івано-Франківської області, підручники та допоміжні матеріали для вивчення польської мови, а також приладдя, потрібне для догляду за польськими могилами на кладовищі в Чорному лісі (Павелче).
– Пане маршалку, історія, звісно, це наше минуле, але ми і сьогодні творимо нашу спільну історію, зокрема шляхом взаємних буденних відносин, навіть цих найбільш прозаїчних та приземлених. А, може, вони і є найважливішими? Отож, що Малопольща може запропонувати громадянам України, які приїжджають до регіону, й чого вона очікує від них взамін?
– На це запитання я можу відповісти лише як житель нашого воєводства, натомість у набагато меншій мірі як віце-маршалок, адже правління воєводства не є тут однією зі сторін. Я маю на увазі те, що ринок праці сам регулює попит і пропозицію у сфері певних рішень. Вважається, що в Малопольщі кожен п’ятий працівник – з України. Я думаю, що такі галузі, як будівництво, переробна промисловість, давно би задихнулися через нестачу робочих рук, якби не працівники зі сходу. Мені дуже шкода, що ми ще не дочекалися юридичного врегулювання питання визнання дипломів українських лікарів та медсестер, які бажають працювати в Польщі. Але в цій матерії справи дещо більш ускладнені, адже, як це буває в різних державах і в нашому випадку теж, спливають нагору занадто велика різниця у програмах, притаманних двом освітнім системам. Проте я маю надію, що в цьому питанні з’являться відповідні процедури, які дадуть шанс працевлаштувати в польських лікарнях принаймні середні медичні кадри. При цьому в мене немає жодних сумнівів щодо володіння польською мовою потенційними працівниками, у широкому розумінні цього слова, з-за східного кордону. Я маю на увазі людей із більшими амбіціями та прагненнями. Для мене як для працедавця хороший рівень знань розмовної та письмової польської мови був би ключовим.
– Насамкінець нашої розмови я хотіла би повернутися до теми польських товариств, які зібрали під свої крила українців, що мають польське походження, польські корені. Чи Ви схильні прийняти запрошення на зустріч із поляками, які проживають у Волинській області?
– Авжеж, і думаю, що від такого запрошення не можна відмовлятися, і я з великою радістю і приємністю таку поїздку вписав би у свій робочий календар.
– Отже, як думаю, жодне польське товариство з Луцька на Волині, з якими я маю честь співпрацювати, не буде проти, якщо я вже зараз дозволю собі запросити Вас на Волинь. Красно дякую за розмову.
– Дякую і Вам.
Розмовляла Габріеля ВОЗНЯК-КОВАЛІК,
учителька, скерована до Луцька і Ковеля організацією ORPEG