Він почув звук снаряда, який пролітав поруч, а потім його немовби хтось шарпнув за руку. Не відчував болю, лише здивування. «Що коїться? Адже війна закінчується, німці тікають, до Брайтенбаха входять американці».
Для восьмирічного Міхала Дуця розпочалося життя інваліда: він втратив праву руку, а решту тіла жахливо пошарпало. Його врятував американський військовий лікар, який згодом запропонував багатодітній сім’ї забрати його із собою до США і всиновити. Мав усе, а от дітей у нього не було. Мати не погодилася і привезла Міхала до рідної Барткувки на Сяні (село Барткувка – нині частина міста Динів у Підкарпатському воєводстві, – ред.), із якої совєти вивезли їх у квітні 1940 р. до колонії Мидської в Костопільському повіті. Депортація охопила тоді 800-метрову зону на кордоні. Із Барткувки вивезли майже всіх.
Коли після війни родина Дуців повернулася до Барткувки, на неї чекала жорстока реальність: війна на Сяні все ще тривала. Горіли польські й українські села, від їхнього дому залишилося тільки згарище. Смерть могла прийти в будь-яку хвилину. Їм ледь удалося втекти від грабіжників, які оббирали тих, хто приїжджав із валізами. Пшеворською вузькоколійкою поверталися додому остарбайтери, а на станції на них чекали бандити, які грабували приїжджих, відбираючи все, що в них було; часто ще й убивали.
Не маючи дому, сім’я Дуцiв розселилася по людях у Динові. Це був страшний час. Вони не мали що їсти й де спати, а ночами чули постріли. Лише коли ситуація трохи стабілізувалася і зміцнилася нова влада, коли з динівської криниці, розташованої поблизу громадських убиралень, витягли тіла людей, яких утопили грабіжники, коли посадили злочинців, тоді настав відносний спокій.
Життя Міхала складалося по-різному. Він поневірявся. До його долі люди були байдужі. Із великим захопленням і впертістю він навчався в креслярській школі в закладі підготовки воєнних і військових інвалідів у Познані. Став фахівцем зі створення технічних рисунків. Його одразу назвали «креслярем без руки». Не створив сім’ї, бо кому в селі потрібен був інвалід...
Уже в літньому віці Міхал Дуць вирушив на Волинь. Тягнули його туди трагічні спогади з тих часів, коли вони жили в колонії поблизу Великого Мидська. Перший раз поїхав із нині покійним Станіславом Гадамом, який хотів довідатися більше про своїх загиблих батьків і про долю дівчини, з якою зустрічався, – вона, українка із села Пoлхова на Сяні, залишилася жити в Мидську.
Історія творилася на очах родини Дуців. Із Божою допомогою їх оминали нещастя. Навколо бандерівці вбивали сусідів, а їм вдалося вижити. Приходили до них, хотіли забрати брата Владека, але йому пощастило сховатися. Їхнього найближчого сусіда Романа Ромеля розіп’яли на дверях стодоли, його сина Олександра прив’язали до телефонного стовпа колючим дротом і перерізали навпіл пилкою. Все це відбувалося на очах Міхала: вони спостерігали за цим зі схованки, нажахані тим, що могло на них чекати.
Серед колишніх жителів Барткувки, переселених на Полісся й Волинь, загинули 122 особи. Під час погрому поляків 9 червня 1943 р. в околицях Мидська і Стидина Дуцям теж вдалося вижити. Через українські села, вдаючи українців, які втікають, вони дісталися до Гути Степанської. Коли їх затримували самооборонні кущові відділи, вони говорили, що тікають, бо німці палять колонію. На горизонті виднівся дим від спалених бандерівцями хат. Вижили й під час нападу на Гуту. Міхал на власні очі бачив криваві сцени, бої та смерть.
Після відступу з Гути Степанської разом з іншими поляками Дуці потрапили на примусові роботи до Німеччини. Міхал уже радів, що війна закінчується, хотів жити як інші діти. Снаряд поклав край його щасливим, хоча тоді й здавалося, що страшним, рокам. Своє життя він описав у «Спогадах хлопця з-над Сяну».
Міхал Дуць багато пожертвував на благодійність, допомагав погорільцям і вихованцям дитбудинку в Грузії, які постраждали під час війни в Осетії. У 2017 р. на знак подяки Богу за те, що вижив під час нападу на Гуту Степанську, подарував дзвін костелу у Вараші. Цього року він пожертвував комплект орнатів і свічник.
Його завжди цікавили навколишня дійсність і нові люди. Через неспокійну вдачу він нажив багато недругів і приятелів, але всі ставляться до нього з великою повагою. Я маю щастя дружити з Міхалом, спортивним фаном, який розводить поштових голубів, і знаю його як велику людину, поляка й патріота.
Януш ГОРОШКЕВИЧ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
