«Навпроти нашої редакції стояв будинок НКВС – велетенська похмура споруда, схожа швидше на в’язницю. Вікна в ній світилися майже всю ніч.
Особливо вражали ковані залізом ворота, заввишки з наш двоповерховий будинок, – ті ворота не відчинялися ніколи, годі було здогадатися, що за ними відбувається», – писав Анатолій Дімаров, згадуючи про своє перебування в Луцьку.
«Так от, відчергувавши всю ніч «свіжоголовим» («свіжоголовим» у кожній редакції називався черговий, що вичитував щойно зверстані сторінки газети перед тим, як їх підписати до друку) [ֺ…], підписавши останню сторінку, я звівся з-за столу та й підійшов до вікна, за яким розгорався світлий по-весняному ранок.
Було ясно, сонячно, тихо. Безлюдна ще вулиця світила дбайливо підметеними тротуарами і навіть будинок навпроти не здавався таким похмурим та грізним. Я потягнувся, з насолодою думаючи, що зараз прийду додому, завалюся у ліжко і спатиму, спатиму скільки влізе. Потягнувся, та так і застиг з піднесеними догори руками: оті важкенні, оббиті залізом ворота раптом почали одчинятися. Потихеньку, поволі, наче самі собою, все ширше і ширше, показуючи темне нутро, що лежало за ними. Одчинились, застигли і з розтуленої навскрізь пащеки полився суцільний людський потік: жінки, діти, дівчата, згорблені од старості діди і молоді чоловіки. Виливаючись на середину вулиці, вони йшли по чотири в ряд, а по обидва боки, за ними пильнуючи, крокували солдати: одні з собаками, інші тримали наперевіс гвинтівки з примкнутими багнетами. Ні звуку, ні окрику, колона виливалася й виливалася, як у страхітливому сні, і не було їй кінця-краю. Наче вся Волинь, усе населення області було зігнане в жахливий той двір і тепер, прорвавши залізну загату, виливалось на вулицю…
Я отак і простояв з піднятими руками, аж доки той двір спорожнів і печальний потік зник у кінці вулиці».
Ці слова у своїх мемуарах «Прожити й розповісти» занотував Анатолій Дімаров, мій тезка й за сумісництвом один із найулюбленіших українських письменників. Понад 70 років тому він стояв і споглядав за цією картиною з того ж вікна, за яким я зараз писав оці рядки.
На початку жовтня колектив «Волинського монітора» перебрався в інше приміщення. І так склалося, що поселився саме в тому будинку, з вікон якого Анатолій Дімаров спостерігав за колоною людей, котрих пізніше у вагонах для худоби відправили в заслання.
Як непередбачувано може скластися історія: будинок, у якому ми зараз трудимося, почала зводити в 1930-х роках родина луцьких домовласників Кронштейнів як автобусну станцію. Ще в процесі будівництва господарі передумали облаштовувати тут автостанцію, тож споруду завершували, говорячи сучасною мовою, вже як офісно-торгівельний центр. До війни тут, крім магазинів, була друкарня та редакції кількох газет. Так залишилося й за німецької окупації, і коли прийшли другі совєти. Та й зараз – щоправда з певними корективами – все залишається на своїх місцях. Була ресторація – стала піцерія; магазин, у якому продавали дамські капелюшки, став модним бутіком; була газетна редакція, і залишилася редакція, щоправда вже інша. До речі, й віконні рами, й нетривіальні запірні механізми на вікнах у нашому новому приміщенні оригінальні, з довоєнних часів. І все ще в робочому стані. Вміли ж робити!
У цьому будинку, в редакції «Радянської Волині», працював увесь свій луцький період, із 1944 до 1950 р., письменник Анатолій Дімаров (справжнє прізвище – Гарасюта). Волинь він вважав своєю другою Батьківщиною: тут, у Луцьку, Дімаров одружився, тут написав свою першу книжку, тут зрозумів своє покликання. А написав за своє довге життя (1922–2014 рр.) він чимало. Понад 20 книг його авторства я маю у своїй домашній бібліотеці. Похвалюся: перевіряв, у Волинській науковій бібліотеці імені Олени Пчілки Дімарова менше. Серед найулюбленіших – «Прожити й розповісти», «Зблиски», «Божа кара». Книги в нього різні і за жанром, і за стилем, але не нудні. Дімаров узагалі не повчає читача, не зануджує його довжелезними романтичними описами української природи. Кожна сторінка сповнена гумором, незлобивою іронією й одночасно повагою до свого героя. А головне – автор не обманює. Після перших збірок (про свої «Волинські оповідання» письменник відверто сказав: «Не хочу їх і згадувать! Бо то брехня, ми брехали і в це вірили») Дімаров, здається, зарікся криводушничати перед читачем. І залишався таким до смерті.
17 травня 2012 р. тодішній президент Янукович вирішив нагородити Анатолія Дімарова «за значний особистий внесок у розвиток національної літератури, вагомі творчі здобутки, багаторічну плідну діяльність» орденом Ярослава Мудрого IV ступеня. На це письменник написав таку заяву: «Не можу прийняти орден Ярослава Мудрого з двох причин. Письменник повинен перебувати в опозиції до будь-якої влади, якою б вона не була, і сприймати урядову нагороду як спробу його підкупити. Тим більше не можу прийняти цю нагороду з рук людей, які штовхають мою Україну у прірву». Вказав дату, підписався і поставив внизу – як печатку – відбиток пальця.
Отією своєю відповіддю Дімаров мимоволі виписав програму журналістики як професії, зокрема й для «Волинського монітора». Ні, не йдеться про те, щоб завжди ганити владу, бути проти всіх і вся – і буде тобі журналістське щастя. Йдеться про інше – бути чесним перед собою і читачем.
Анатолій ОЛІХ
