Гість «Волинського Монітора» - Олена Мазур, котра вже понад 20 років є членом Товариства польської культури на Волині ім. Еви Фелінської. На початку лютого пані Олена відсвяткувала свій 90-ий день народження.
- Пані Олено, що Ви пам’ятаєте з дитинства?
- Народилася я 3 лютого 1923 року у Київській області, в селі Шамраївка. Ми жили бідно, батько працював на цукровому заводі механіком, мама сиділа з трьома дітьми. Батьки були поляками. Там же, у селі, ми вчилися, закінчили по сім класів.
У 1937-му році батьків вивезли на примусові роботи. Мама була аж в Казахстані, а де був тато, ми навіть не знали. Він так і не повернувся. Мене і сестру відправили у дитячий будинок, але брат нас потім забрав додому.
- Після дитбудинку Ви повернулися у село?
- Так, але через деякий час мамина сестра, наша тітка, запросила погостювати. Вона жила в Середній Азії, у Самарканді. І ми із сестрою туди поїхали у 1939 році. А брат залишився вдома, з бабусею. Тітка нас утримувала, оскільки ми росли без батьків. Невдовзі після того, як ми приїхали до тітки, почалася війна. Німці зайняли Київську область і нам не було куди повертатися – все було розбито, розбомблено. Бабця померла, а брата забрали на фронт. Тому ми і залишилися біля тьоті у Самарканді. Потім тітка і маму забрала до себе.
- Де Ви навчалися і працювали?
- Я закінчила фельдшерсько-акушерську школу. Працювала медсестрою в обласній клінічній лікарні у Самарканді. А потім, коли була блокада Ленінграду, Ленінградську військово-медичну академію евакуювали в Самарканд, зокрема в лікарню, де я працювала. Не минуло і місяця, як мені повістка з військкомату прийшла. Як виявилося, готували ешелон і потрібні були супроводжуючі на фронт – один лікар і двоє медсестер. Мені було 19 років. У нас був вагон з усіма препаратами та мінімальним обладнанням – такий собі медичний кабінет. Завезли нас далеко в Росію, викинули в полі. Ми вийшли, почали облаштовувати медичний кабінет, і тут – як налетять літаки, і давай нас бомбити.... Рятувався хто як міг! Усі кинулися у лісок, що був поряд. Ви не уявляєте, що то було… Страшний суд. Куди тікати? Один вогонь і бомби падають, рвуться снаряди…
Наступного дня прийшов начальник і каже: «Якщо хочете, то залишайтеся, підете на фронт». А хто хоче йти на фронт? Лікарка наша, єврейкою до речі була, попросила повернути нас назад. І вони погодилися привезти нас у Москву, здати у військкомат, і тоді відправити додому. Коли повернулася у Самарканд, знову пішла працювати в клінічну лікарню.
- А до Луцька коли приїхали?
- У Луцьку живу з 1946 року. Працювала у нашому військовому госпіталі понад 30 років. Уже 32 роки як не працюю, на пенсії.
- Пані Олено, як Ви дізналися про польське товариство? Адже Ви є його членом із самого початку.
- Я за національністю полька, батьки мої – поляки, тому мені близька польська культура. А дізналася про створення товариства від сусідів, котрі теж були поляками за походженням. Я їм допомагала, лікувала дітей, коли вони хворіли. І ось, сусідка каже мені, що відкривається костел у Луцьку. Ой, як згадаю, там був такий безлад. То вважайте, що ми відбудували той костел. Хоча вже половини тих людей немає… А членський квиток Товариства я отримала у 1992 році.
- Ви застали і війну, і радянську добу, і період незалежної України. Люди старшого віку часто порівнюють Україну з Радянським Союзом. На Вашу думку, коли було жити краще?
- Ми жили бідно, пролетаріат, як то кажуть. З однієї сторони, у радянську пору було краще, а, іншої – ніби і зараз. Нині менше дисципліни. У радянську пору без проблем можна було отримати житло, а зараз – неможливо. Колись було все безкоштовно, а зараз – платно. Наприклад, у лікарні. Колись була медицина безкоштовною, а зараз, щоб взяти кров з пальця, і то треба платити. Нещодавно донька у мене гостювала, ногу підвернула, то об’їздила три лікарні і не могли зробити знімка, поки не заплатила гроші. Казали, що плівки немає. А як дістала гроші – то і плівка з’явилася.
Важко оцінювати, коли краще жити. Головне – здоров’я, а все інше примножиться.
- Вашим секретом довголіття, як працівника медицини, є здоров’я?
- У мене всі у сім’ї довго жили. Мама прожила до 87 років, чоловік – до 75, сестра – до 88 років, брат – до 89. У мене двоє дітей – доньці вже 66, а синові у травні виповниться 60 років. Маю трьох внуків і четверо правнуків, найменшому – два рочки.
Тому всім бажаю багато років прожити, мати велику і щасливу родину, щоб ніхто не хворів, сімейного щастя і любові – це і є секрет довголіття будь-якої людини.
Розмовляла Тетяна ЗУБРИК