На тротуарі, за кілька метрів від сміттєвого бака, лежала брошура. Мабуть, хтось упустив дорогою. Невеликого формату, пожовкла. Я машинально підніс її, аби викинути у смітник, та, придивившись, передумав.
«Co, kiedy jak i z kim» – заінтригувала назва польською (укр. «Що, коли, як і з ким»). Вже із самого вигляду було зрозуміло, що видання досить старе. Понишпоривши в Інтернеті, з’ясував, що брошура була видана в 1937 р., а її авторка, Маженна Саріуш-Стоковська, написала ще більше десятка книжечок. Кілька з них – науково-популярних, натомість більшість – на прикладну тематики, зокрема з кулінарії та вирощування кімнатних рослин. На жаль, більше нічого про авторку дізнатися не вдалося.
«Що, коли, як і з ким» теж із розряду порадників. У польській мові досі вживається такий, дещо старомодний, але колоритний, як на мій смак, термін «savoir vivre». Він має французьке походження і дослівно означає «знання життя». Порадник із savoir vivre або з етикету – так можна було би окреслити тематику книги.
На перший погляд лектура нічого виняткового не обіцяла. Проте авторка подбала, аби перетворити занудний перелік «не можна» і «як треба» на цікавий текст. Цікаво не лише тому, що тепер ви точно знаєте, як доречно одягнутися, якщо вас запросили на шлюб в обідню пору, і яким повинен бути ваш туалет, коли шлюб укладатимуть увечері. Не лише тому, що тепер ви володієте всіма знаннями, необхідними, щоби правильно запросити друзів у гості й належним чином їх пригостити. Книжечка вводить читача у світ, якого більше не існує, – світ товариського життя у довоєнній Польщі.
Підручники з історії будь-який часовий період описують як сукупність доленосних подій, які відбулися в певній послідовності. У цих подіях беруть участь схематично накреслені визначні особистості й такі самі безликі «народні маси» або «верстви населення». Ми отримуємо масу знань про епоху, але не маємо жодного уявлення про те, як дійсно жили люди в той час. Що вони любили, що ненавиділи, як відпочивали, що читали, що їли врешті-решт? А ось ця брошурка привідкриває завісу над буденним життям мешканців того часу.
Одразу домовмося: даймо спокій фракам, смокінгам, піджакам та жилеткам, а також їхнім кольорам та відтінкам – чоловікові ніяк не вибратися із непролазних хащів тонкощів їх використання. Ба більше, виявляється, ще й не усякі шкарпетки пасують до конкретної події. Давайте про щось приємніше.
Ось авторка пропонує накрити стіл. Куди класти ножі, виделки, ставити cклянки – все це неважливо, все це не змінилося. Головне – меню!
«Як взірець добре підібраної вечері наводжу такі,
більш вишукані:
1. Коктейлі, до них гріночки зі швейцарським сиром, лосось, запечений на решітці.
Цісарки із салатом або з компотом (йдеться про відварені в солодкому сиропі яблука чи груші, – ред.).
Мельба з фруктами (десерт зі свіжих персиків, ванільного морозива і перетертої полуниці чи малини, – ред.).
Чорна кава.
Горілка, наливки – бутерброди (подати в салоні перед вечерею).
2. Судак з печерицями.
Гарячий паштет у крихкому тісті.
Індик із каштанами.
Морожений крем із фруктами.
Скромніші:
1. Гриби у сметані, запечені в горнятку.
Яловича полядвиця з гарніром з овочів і підсмаженою картоплею.
Фруктове морозиво, прикрашене вафлями.
2. Омлет по-французьки з горошком або шинкою.
Ростбіф по-англійськи із салатом.
Желе з білого вина з абрикосами (можуть бути сушені).
3. Смажені мізки.
Теляча печеня з чорницею.
Салат із морожених апельсинів та яблук з конфітюром і грецькими горіхами».
Мимоволі пригадуєш радянські чорно-білі фільми (прошу вибачити, в моєму дитинстві інших не показували) про те, як будівники світлого майбутнього, обов’язково в чоботях і куфайках, у перервах між етапами будівництва комунізму їдять ложками з алюмінієвих мисок перлову кашу.
Тільки не подумайте, що в книжці все про одяг та їжу. Насправді вона про міжлюдські відносини: товариські, робочі, світські, сімейні. Найбільше ж уваги авторка звертає на те, як люди мають ставитися одне до одного в сім’ї: як жінка має подавати обід чоловікові та дітям і як вони повинні їй віддячувати, як батьки мають влаштовувати дитячі свята для своєї малечі чи танцювальні вечори, коли їхні чада підростуть. «Матері, які дбають про відповідне товариство для своїх дочок, що підростають (а загалом кажучи, й синів), повинні старатися якомога частіше влаштовувати для них скромну, проте веселу домашню забаву». Ще дуже цікавим є розділ, присвячений тодішній модній розвазі «Бридж дає – бридж вимагає». Як би банально це не звучало, в епоху, коли не було Інтернету, люди вміли спілкуватися, і нам, жителям ХХІ ст., є в них чому повчитися.
Окремої чарівності додає книзі гумор авторки, який місцями межує з іронією.
Ось як чоловіки збираються в гості:
«– Треба, щоб ти перевдягнувся.
Це речення діє як грім серед ясного неба, і найлагідніша овечка, звична до послуху, стає дибки і вичовгані лікті та провислі коліна щоденного одягу захищає до останнього подиху – настільки відчайдушно, що навіть ті, котрі вміють безапеляційно нав’язати свою волю, занепадають духом і відступають із поля бою».
Ущипливо, чи не так? Щоправда, в об’єктивності авторці теж не відмовиш, адже одразу за цим вона пише:
«Але й наші жінки теж мають тут багато грішків на совісті. Адже полька без церемоній доношує як службовий одяг підтоптану бальну сукню (відрізавши шлейф і натягнувши зверху светр); зате на вечірню академію приходить, надзвичайно задоволена собою, в новісінькому вовняному трикотажному діловому костюмі».
Який з цього можна зробити висновок? Все-таки дивитися під ноги корисно.
Анатолій ОЛІХ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
