Гучне гупання в двері та вікна розбудило мешканців колонії Вільче. Поліція перед світанком влаштувала підйом усім жителям: «Швидко прокидайтеся, ліс Адама Бродницького горить! Треба гасити! Вставайте, вставайте!»
Негайно зібралося все село. Чоловіки з лопатами, вилами, відрами йшли гасити вогонь. Увійшовши в ліс, вони десь випаровувалися, і ніхто їх уже не бачив. Не було їх ані на пожежі, ані вдома, а ліс усе горів, горів, доки не згорів. Ніхто не побивався: ані власник, ані господарі. Невідомо, чиє згоріло і хто підпалив.
Царські укази десятиліттями сіяли великий безлад серед поляків, тобто католиків. Згідно з російським законодавством, вони не могли придбати землю, навіть попри те, що споконвіку володіли нею. Вони знали, де проходить межа і кому належить кожне дерево в лісі. Через нестачу землі займали лісові неугіддя. Вирізали кущі, корчували коріння й посеред хащ, де був трохи сухіший ґрунт, виникало поле, яка називали нивкою або острівцем. Великі землевласники не орієнтувалися у складі своїх володінь, їм навіть не були потрібні ці заболочені, здичавілі території, на яких росла тільки дика вільха. Натомість господарі – як поляки, так і українці – скрупульозно розширювали свої маєтності. Коли власник орієнтувався, що зазнає якихось збитків, вони кидали ті свої «острівці», а коли той переставав ними цікавитися, знову поверталися і продовжували там господарювати.
Один із численних вироків суду
Усе це перепліталося з примусовим продажем «панської» землі православним після чергових царських указів, пов’язаних із відміною панщини. Реформи 1906 р. прем’єр-міністра Петра Столипіна були скеровані проти дрібних землевласників, особливо польських, і проти польської громади. Результат був протилежний запланованому: поляки консолідувалися у спільноту. У результаті реформ «пани» зазнали величезних збитків. Наприклад, православні із сусідніх Мидська і Стидина отримали землі, які були власністю пана де Пурбе. Одержувачі мали виплачувати впродовж 40 років невеликі кредитні суми. Проте вони цей обов’язок проігнорували, щоправда, без жодних для себе наслідків.
Спірні території біля Омелянки
Спірні території біля Острівків
Пан де Пурбе, аби уникнути подальших збитків, продавав землю біля Гути Степанської. Купували її німці та чехи, адже вони були протестантами і кальвіністами. Імператор до цього ставився нейтрально. Одразу біля Гути виникла колонія Кам’янка. Купувати землі могли всі, аби тільки не католики, тобто не поляки. Гутяни в ті важкі часи мали вибір: існувати або перейти у православ’я. Опорою для них залишалися Католицька Церква й багатовікове шляхетство. Попри все, гутяни продовжували тривати у вірі, мові й культурі, які успадкували від Польщі в давні роки. Тривали й очікували відродження Батьківщини, про яку їм розповідали предки. Одне-єдине село, яке зреклося польськості й католицизму, – поблизька Рудня. Село перейшло у православ’я, проте до нього з презирством ставилися обидві сторони.
Задовго до Першої світової війни поляки засновували хутори навколо Гути Степанської, у панських лісах. Біля них займали чергові неугіддя, вважаючи зайняту землю своєю. Землевласники, уклавши між собою союз, поклали край цій практиці. Використовуючи українських селян, яких вони підкупили різними обіцянками, наприклад правом випасу в лісі худоби чи кількома дровиняками на опалювання, вони наказали знищити польські хати в лісних хуторах. Сусіди-українці йшли всією громадою і розвалювали хати, не зважаючи на те, що таким чином ставали знаряддям власного уярмлення і гноблення. Не обійшлося тоді без грабежів, за які ніхто не карав і які пізніше стали заохоченням для наступних розбоїв. Процес заснування хуторів був брутально перерваний. Господарі-поляки втратили хати і, приперті до стіни, міцно трималися колишнього стану володіння, не уступаючи ані одного дерева без судового процесу. Такий процес із 1912 р. вели всією громадою жителі колонії Тур проти Зигмунта Мейштовича, власника маєтностей у Полицях. Справа залишилася невирішеною аж до початку Другої світової війни. Судовий вирок передбачав часткову сплату, розтягнуту на довгі роки. Одні платили, інші з них сміялися, стверджували, що за своє платити не будуть. Як цікавинку додам, що спірні поля й ліси оцінювали в золотих рублях, попри те, що з 1924 р. тут уже ходив польський злотий.
Дозвіл на зведення будинку на спірних землях
Поляки вимагали від «панів» дотримуватися права сервітутів, пов’язаних із королівськими привілеями, особливо їм ішлося про право збирати хмиз, вирубувати підлісок і випасати худобу. Українці натомість випрошували сервітути, які їм і так належалися, взамін за лояльність до «панів». Прикладом були луки, так звані кайстри, біля польського села Вирка. Пан, який конфліктував із поляками, прикрив очі на те, що місцеві луки захопили українці з віддаленого Великого Вербча. Поміж нами, сусідами, доходило до кривавих бійок і навіть до вбивств на цьому фоні. У 30-х роках Владислав Баньковський із Переспи, на якого біля сіна напали з вилами, захищаючись, убив українця з Вербчого. «Пани» розділяли й володарювали, а ми боролися за виживання. Над усім цим чигала хижа тінь передновка, коли до жнив ще було далеко, а збіжжя на хліб уже не було.
Квитанція про оплату за землю
Квитанція про оплату за землю, передбачену угодою із Зигмунтом Мейштовичем
Коли надходили «сприятливі» часи, відбувалися масштабні самозахоплення. Це були такі часи, коли земля переходила до нового пана, коли проходили революційні заворушення 1905 р., реформа Столипіна, Перша світова війна, Жовтневий переворот, польсько-більшовицька війна, прихід совєтів, потім німців, Голокост і Волинська різня. Великі українські села, які жили в особливо близьких громадських взаєминах, на повну використовували ці часи. За привласнення ніколи не карали, що заохочувало до чергових зловживань у наступні роки. Мало того, тих, хто награбував, ще й вихваляла і шанувала громада.
Текст і фото: Януш ГОРОШКЕВИЧ
P. S.: Усі зацікавлені можуть отримати більше інформації за мейлом: janusz-huta-stepanska@wp.pl
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
