З українським іконописцем Ігорем Кістечком Яся Рамська розмовляла під час його перебування в Любліні. Тут митець навчав усіх бажаючих техніці рисунку в іконі.
– Перше моє знайомство з Польщею відбулося ще у 2003 році, – розповідає Ігор Кістечок. – Тоді я ще був монахом і ми їздили з концертами релігійних пісень у Європу. Виступали також у Польщі. Перша моя зустріч із країною та з поляками залишила по собі приємні враження та спогади. Усі інші візити до Польщі вже були пов’язані з іконописом.
Подобається, що поляки дбають про культурний обмін, реалізовують ті можливості, що є. Щодо Любліна, то він нагадує мені Львів. Схожий архітектурою і вуличками, особливо центральною частиною. Подобаються галереї, крамнички, кав’ярні. Усе це дає можливість і відпочивати, і працювати.
– Пошуки себе – справа нелегка. На усвідомлення свого призначення можуть знадобитися десятиліття. Ви познайомилися з іконописом ще в дитинстві?
– Почалося усе з мого тата. Він був художником-самоуком. З різних причин йому не вдалося вступити до вишу. Проте батько добре малював. У 90-х роках минулого століття почалася відбудова церков і тато заповнив цей сакральний ринок своїми роботами. Писав удома багато ікон для іконостасів, а влітку, зазвичай, робив поліхромії в новозбудованих греко-католицьких церквах.
Десь із чотирьох років я почав перемальовувати те, що тато зображує. Це були навісні ікони. Мені забороняли це робити. Однак у шість років я отримав благословення від ксьондза, котрий був настоятелем парафії у рідному селі моєї матері. Ксьондз сказав, що мене не можна стримувати і я маю робити те, що роблю. Отож, я почав із татом малювати іконостаси, робив рисунки невеликих ікон. У мене був дуже вдалий рисунок, а от у кольорі на той час ще свого місця не мав. Це був початок, зустріч з живописом.
– Чому Вам забороняли змальовувати зображення святих?
– Згідно з православною традицією, не можна. Але я малював і католицька церква це дозволяла. Потім я пішов одразу до двох шкіл – звичайної загальноосвітньої й художньої. Після закінчення художньої вступив до музичної. Почав грати на баяні, на цьому в мене живопис закінчився. Припинив малювати взагалі. Мене захопила музика.
У дев’ятому класі вирішив продовжити навчання в історико-філософському ліцеї ім. св. Йосафата, що у місті Бучач Тернопільської області. Заклад знаходиться при монастирі отців Василіян. Там побачив як живуть монахи. Відчув зміни у собі. Усвідомлював усі свої можливості, але знав, що буду монахом. Щодня ходив на дві служби Божі, співав, вивчив «Молитвослов». У сімнадцять років пішов у монастир.
– Ви прийняли постриг?
– Постриг не приймається одразу. У Василіян зовсім інший статут щодо того, як це має відбуватися. У монастирі я косив, збирав яблука, працював у свинарнику, пас корів, співав, молився, навчався. Ліпив шопку – перший досвід роботи над скульптурою. Після другого року в монастирі мене направили до семінарії в Брюховичах. Там були отці, котрі вже бачили світ – Рим, Англію, Францію. Вони знали про те, що я вмію малювати. Один із них, отець Прокопій, запропонував намалювати ікону. Якщо чесно, то ця ідея мені не дуже сподобалася, бо до цього я знав реалізм у живописі. А ікона для мене завжди була якимось дитячим малюнком. Однак на пропозицію отця пристав. Мені купили всі необхідні матеріали, познайомили з Іваном Климочком, художником зі Львова. Я повчився в нього місяць і написав Володимирську ікону. Коли закінчив роботу, зрозумів, що писатиму ікони все життя. Це було щось більше, ніж емоції. Там була суть. Я відчув можливості образу, настрій, глибину. В тому була душа й богослів’я. Мені, як художнику, реалізм став просто нецікавим.
– Можливо, Володимирський образ і є тим найособливішим для вас?
– Володимирська ікона – найкраща для мене. Це взірець. У житті бувають різні ситуації. Часом ти забуваєш риси Богородиці, духовного лику. Тоді я згадую себе, той стан, коли вперше пережив ті відчуття. Це реанімує. Намагаюся у нових роботах черпати той особливий настрій.
– Пізніше Ви залишили монастир, вступили до Львівської національної академії мистецтв.
– Мене тато відмовляв. Хоча він розумів, що малювати я буду і без відповідної освіти. Мені ж хотілося побути в тій спільноті, побачити, помалювати натуру, втамувати голод кольору. Тепер моє серце «лежить» до імпресіоністичної гами кольорів. Це відіграє роль і в роботі при розписі церков.
Розписую церкви з 2008 року. З того ж часу працюю в Об'єднанні іконописців в ім'я святителя Кипріяна. Розписуючи церкви, я навчився більше, ніж за чотири роки в академії. Навчальний заклад розкриває знання, а практика показує ким ти є.
– Яке становище мистецтва іконопису в Україні й світі? Є різниця?
– Ікона для українства (та й, взагалі, для Східної Європи) починається з того, що ти приходиш до церкви, а вона вже є. Ще з дитинства розумієш, що це – Бог. Дитина, коли її запитають «де Бозя?», покаже на іконку. Мистецтво ікони визнається в Україні. Воно невід’ємне від церкви. Як проповідь священика, так і присутність ікони в оселі та церкві – необхідність. В Україні це природно.
Щодо Європи, римо-католицького світу, то тут, як на мене, люди бачать в іконі щось декоративне. Можливо, я не до кінця розумію. Така ситуація у більшості, а в меншості є ті, хто хоче зрозуміти глибше.
– Іконопис – це масове мистецтво? Чи виставки сакрального мистецтва такі ж поширені, як, скажімо, модерн арту?
– Завдяки засновнику кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв Роману Василику, відновився іконопис та розуміння ікони як того, до чого (до кого) моляться. Він дав художникам місце та можливість збиратися і ділитися своїми знаннями. Хтось приїхав із Києва чи з Одеси, наприклад, навчатися у Львів. Після закінчення академії він «везе» те мистецтво додому. Люди творять іконописні осередки. Щодо виставок іконопису, то їх багато влаштовують у Львові.
– Чи потрібна спеціальна освіта для того, щоб писати ікони?
– Освіта потрібна кожному. Знання допомагають вести діалог з Богом. В іконописі неосвіченим людям чомусь потрібно довше малювати. Щодо ікони, то це – молитва. Як молюся, так і малюю.
– Тобто потрібна освіта і віра?
– Ти обов’язково маєш вірити у те, що малюєш. Вірити у того, кого зображаєш. Якщо ні, то просто будеш ремісником, який хоче заробити. В іконописі таке недопустимо.
– Чого навчаєте людей під час майстер-класів?
– Основ іконопису. Показую паралель між тим, що є справжнім, та тим, що можна побачити в іконі. Усе для того, щоб краще розумітися в рисунку та кольорі – суто з мистецької точки зору. Знати, чому саме те чи інше є в іконі. Читати образ з точки зору художника. Наголос на цьому роблю. Я спрощую мову розуміння.
– Вчите людей тому, чого не вистачало вам?
– Коли б у мене був такий курс, то був би щасливий. В академії не вчать того, що я тут намагаюся пояснити. Це тільки досвід. Ділюся тим, що здобув за роки практики. Люди мають навчитися бачити й розуміти.
