16 липня Товариство польської культури на Волині ім. Еви Фелінської приймало у себе учасників велосипедної поїздки в Україну. Велосипедисти із Великопольщі були також гістьми «Волинського Монітора». Із «командором» мандрівки Іренеушом Рутковським i «людьми від велосипедів» розмовляв Валентин Ваколюк.

– Спочатку прошу коротко розповісти про себе та поїздку.

– Іренеуш Рутковський – за походженням вольштинянин. Нині проживаю в Скужеві під Познанем. Я – керівник цієї поїздки. В Україні перебуваю вдруге. Цього разу не випадково, а з нагоди 70-ої річниці страшних подій на Волині. Ми вирішили поїхати саме через Волинь, проїжджаючи Шацькі озера, далі через Ковель, Луцьк, Берестечко, Броди, а згодом – через Почаїв, Кременець, Житомир, Білу Церкву, Корсунь, Переяслав і – аж до Києва. У Києві маємо намір закінчити поїздку, а повертатися будемо потягом до Львова. Там трішки затримаємося. Швидше за все, будемо повертатися на велосипедах через Жовкву до Хребенного. Ми вирушили 13 липня з Дорогуська. Маємо намір закінчити поїздку 28 липня у Києві.

– З ким Ви їдете?

– Нас восьмеро, всі – досвідчені велосипедисти. У нинішньому році кожен проїхав, щонайменше, тисячу кілометрів. Такою була вимога, щоб поїхати в цю подорож. Ми маємо досконалу форму. Щоденно плануємо долати в середньому 70-80 кілометрів, зупинятися в цікавих населених пунктах Волині та в інших історичних та гарних місцях, що розташовані далі на схід. Ми резервуємо готелі в невеликих місцевостях, щоб бути ближчими до мешканців, аби мати змогу скуштувати всього: краєвидів, розмов та їжі.

– Ви всі з одного клубу?

– Ми з кількох клубів. Просто зголосилися всі ті, хто мав бажання поїхати. Не злякалися того, що їдемо лише з підручним багажем, адже увесь свій набуток маємо на велосипедах. Трішки важко, але перевага такої поїздки в тому, що ми маємо увесь дім на колесах і їдемо. Можемо, якщо щось випаде, змінити трасу і ні з ким не домовлятися. Жодного водія, жодних стоянок, просто такий чистий спорт, свобода, яку любимо.

– У такому складі перебуваєте вперше?

– Ми їздили різними командами, проте нинішній колектив склався вперше.

– Я так розумію, пане Іренеуше, що були також інші поїздки...

– Я з 2004 року їжджу за кордон – раз на Схід, раз на Захід. Розпочав від поїздки у Вільнюс. У 2005 році ми поїхали в Україну, в 2006 році – до Таллінна через Калінінградську область, Куршську косу. Потім до Відня і через усю Словаччину. У 2008 році – вздовж Ниси Лужицької та Одри, від джерел – аж до Балтики. У 2009 році – в Білорусь, у 2010 році – на Каміно в Іспанії. Наступний виїзд у 2011 році – вдруге в Білорусь. У 2012 році ми поїхали трасою вздовж Дунаю. Нині їдемо трасою з Дорогуська до Києва.

– Чому саме Україна? Чи Ви вже щось тут для себе відкрили?

– Зараз маємо прекрасну поїздку. Люди дуже симпатичні, тільки приємні зустрічі. У Шацьку до нас приєднався білорус Леонід Сухоцький, з котрим ми раніше познайомилися і добре потоваришували. Він просто приїхав до нас за 160 кілометрів із Гродна на велосипеді із тріснутою шпицею, а потім, в неділю, повернувся назад. Сказав, що просто мусив нас побачити і привітатися. Інший чоловік, у Любомлі, підійшов нам допомогти, сказав, що найважливішим є те, щоб кожного дня зробити добрий вчинок. Як уже від Шацьких озер вирушили, то мали вітер у спину. Просто мчали у пелетоні. Якби дороги були кращими, то ми би ще швидше собі радили. Але не йдеться про те, щоб приїхати швидко. Жінки, наприклад, люблять випити каву в цікавих місцях, але таких цікавих місць тут настільки багато, що постійно щось з’являється. Захоплюємося краєвидами, зупиняємося купити фрукти, дивимося і нюхаємо запахи, яких у Польщі практично не залишилося.

– Тобто Європа занадто доглянута, занадто випещена?

– Завжди, вибираючись у дорогу, очікую на цікаву подорож. Багато разів я їздив по Європі, де дуже добрі траси, ідеально облаштовані кемпінги. Траси і кемпінги доглянуті ще краще, ніж у нас. У Польщі практично все робиться так само – та ж культура, ті ж знаки, ті ж магазини, та ж їжа…

Нам зажди бракувало іншої культури, такого, що ми любимо, щоб брови піднімалися. З дитинства пам’ятаю запах села. Цього у Польщі вже немає. Корів замкнули у великих хлівах. Качок і курей годують у великих курниках. А тут вони бігають, видно, як пташенята дорослішають. Це те, чого у нас немає. Я сентиментальний, як і кілька осіб із компанії… Люди, пейзаж. Саме за таким світом ми сумуємо.

– Чи подобається Вам Україна? Чи все складається добре?

– Ми не зіткнулися із жодною негативною ситуацією, небажанням, проявами ворожнечі. Трохи нервують сигнали та гудки. На вашій головній трасі з Ковеля було дві небезпечні для нас ситуації, оскільки водії, котрі не їздять на велосипеді, не розуміють, що таке швидкість і сила вітру. А ще ці ваші дороги…

– Чому велосипед? Чому не мотоцикл або автомобіль?

– Тому, що велосипед дає свободу. Тому, що велосипед дає такі можливості, які жоден автомобіль не дасть. Він просто не закриває світу склом або швидкістю. Велосипед дозволяє щоразу зупинитися, побачити…

Інколи рефлексії, погляд на втому, адже відомо, що сучасна людина не має бажання занадто багато рухатися, а це потрібно. Той рух, те зусилля – це також задоволення. Завжди повторюю, що так здається, що це важко. Найважче сісти на велосипед. Найважче наважитися: «Поїду!». Бо як вже сядеш, то вже їдеш.

Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК