До Луцька я їхала з певним острахом, чи зумію жити в іншій країні, але також з великим оптимізмом, тому що належу до людей, які не можуть довго всидіти на місці. Я провела тут три тижні і вважаю, що цього часу було достатньо для знайомства з містом, його жителями і традиціями. Кілька ситуацій мене розчарувало, кілька захопило, однак я точно знаю, що найбільшою перевагою мого перебування в Луцьку були… люди!
Я рада, що це був не звичайний туристичний виїзд, а навчальна практика, протягом якої я могла справді багато пережити і побачити. Я була в Києві, Костюхнівці, Олиці, Кременці, Вишнівці і Збаражі – місцях, важливих для поляків. Я бачила українські міста, містечка і села, брала участь у святкуваннях (наприклад, Дні Незалежності, Святі Квітів), бачила, як виглядають будні та свята. Я їла національні страви, вперше скуштувала сире сало. Купувала в луцьких магазинах місцеві продукти. Відвідувала туристичні об’єкти, робила фото, відхилялась від маршруту. Заходила в житлові будинки, установи, храми, в найдрібніші щілини, знайомилася з людьми, щоб зануритися в український стиль життя.
Я – студентка, вивчаю східноєвропейські науки в Любліні, обрала українсько-білоруську спеціалізацію. На заняттях, які ведуть викладачі з різних країн Центральної та Східної Європи, ми вивчаємо українську історію, політику, економіку, систему соціальної опіки, культуру, літературу, туризм і т.д. Ми вивчаємо російську мову, а в майбутньому вивчатимемо й українську. Теорія – важлива основа для розуміння актуальних явищ, однак без практики, вона втрачає значення. Зануритися у щоденність певної країни, щоб якнайкраще її зрозуміти – таку мету поставили собі творці моєї спеціальності та практики, на яку я приїхала.
У Луцьку мене захопило поєднання культур, зокрема, релігійних. По дорозі до костелу на недільну Службу Божу я любила зупинятися на мить біля церкви, щоб послухати православні співи. Також я проходила повз греко-католицьку церкву, бачила синагогу. Я переповнена повагою і по-доброму заздрю жителям України, адже для них звичним явищем є знання двох мов: української та російської. Це, безперечно, полегшує вивчення наступних.
Великою перевагою України є також її жителі, про яких я неодноразово згадувала у своїх статтях, яких часто вихваляла: сердечні, готові допомогти, автентичні. Мені здається, що люди в Луцьку ще вміють відпочивати, зупинятися на мить, щоб порозмовляти, спільно відзначати урочистості, безкорисливо зустрічатися. Такий стиль життя особливо захоплює тих, хто не потрапляв у подібні ситуації десь на вічно зайнятому Заході.
До переваг моєї української пригоди належать також волинські смаки – борщі, вареники, дині, халва, «корівки», алкоголь, чай. Кухня настільки подібна на польську, що я могла не боятися того, що їм, а водночас настільки смачна, що запам’ятається мені надовго.
Ніколи не буває ідеально, а, прагнучи бути чесною та ретельною у своїй розповіді, напишу теж про те, що мене знеохотило. Я вже згадувала про відсутність культури на вулицях, як у відносинах перехожий-перехожий, так і між водіями. На жаль, мої перші враження підтвердились, але надію дає те, що рівень особистої культури деяких українців зростає. Хотілось би, щоб людей, які можуть сказати «доброго дня», «до побачення», «прошу», «дякую», чи «перепрошую», було більше, тому що це справляє добре враження не лише на туристів.
Я впевнена, що мій приїзд до Луцька був правильним рішенням. Протягом цих трьох тижнів я навчилася більше, ніж із будь-якого підручника, з будь-якої розповіді. Я знаю, що повертатимуся сюди, особливо з огляду на людей. Навіть найгарніше місто і найчарівніший клімат не викликають захоплення, якщо ми не почуваємо себе безпечно. Протягом усього часу перебування в Луцьку, де б і коли б я не була, я почувалась упевнено, тому що знала, що мені є на кого розраховувати. Я знаю, що це заслуга членів Товариства польської культури на Волині ім. Еви Фелінської і редакції «Волинського монітора», оскільки саме завдяки ним я почувалася, як… вдома.
Один із моїх улюблених письменників і репортерів, Ришард Капусціньскі, колись сказав: «Подорож не починається тоді, коли ми вирушаємо в дорогу, і не закінчується тоді, коли ми досягаємо мети. Насправді вона починається значно раніше і практично не закінчується ніколи, тому що плівка пам’яті крутиться в нас далі, попри те, що фізично ми вже давно не встаємо з місця. Адже існує певне зараження подорожжю і це – певний різновид хвороби, невиліковної у своїй суті». Я цією подорожжю напевно заразилась і бажаю цього кожному, адже ніщо не збагачує людину так, як знайомство з іншими людьми, культурами і місцями.
Аґнєшка БОНДЕР,
фото автора
