Циганка приїхала до Гути Степанської з табором. Ходила селом із малою дитиною на руках. Коркус був заклопотаний спорудженням нового дому і чути не хотів про ворожіння. Циганка наполягала, а він її відганяв – не був бідним, міг за кілька грошів вислухати ворожбу, але не хотів.
Відходячи, сказала: «Поворожу задарма». І мовила пророчі слова: «Як закінчиш будівлю, все в тебе згорить».
Владислав Коркус поїхав до США за хлібом. У Голіоку познайомився з Марією, побралися, потім у них народився син Болеслав. Як люди набожні і працьовиті, вони швидко знайшли своє місце в Новому Світі. Здавалося, що доля прихильна до сім’ї, проте Велика депресія 1929 р. зачепила і їх. Після того, як закрили заводи і звільнили всіх працівників, Владислав вирушив шукати роботу на фермах, але таких, як він, було надто багато. Тоді він зрозумів, що невдовзі вони будуть приречені на животіння, як тисячі їхніх сусідів. Мали відкладені гроші – велику як на ті часи суму, аж 3000 доларів, за які в Польщі могли непогано прожити. Всі купували акції, але Владислав не довіряв банкірам і не дозволив себе вмовити їх купити. Був одним із небагатьох, хто мав готівку, інші ж втратили все.
Владислав Коркус
Марія Коркус 1900 р. н., дівоче прізвище Галас
Владислав Коркус із дружиною і дітьми. 1949 р.
Яніна, донька Владислава Коркусa, у шлюбі Цєпла
Яніна Цєпла та її мама Марія Коркус
Адам Коркус, брат Владислава. 1946 р.
Не було іншого виходу. В 1931 р. Коркуси вирішили повернутися. На великий розпач Марії за безцінь продали щойно споруджений затишний будинок зі скромним вмеблюванням. Переїхали до Добжехова біля Стшижова на Підкарпатті, до рідного села дружини. Мали там будувати дім, але Владислав не дуже добре почувався на новому місці, сумував за Волинню. Роздумував, писав листи до братів, не спав ночами, приховував думки про рідні краї. Жінка та її родина розуміли його тугу і зі всіх сил старалися, аби він освоївся. Але це ніби вовка приручати до спокійного життя і прагнути, щоб він забув про хащі.
І тут раптом прийшов лист від Адама з Омелянки. В ньому писалося, що один із господарів продає зруйноване обійстя в Гуті Степанській, але з доброю землею на хуторі Гряда. Владислав вирішив: «Мушу поїхати на оглядини». Даремними були слізні прохання дружини, щоби ще не їхав, а почав будівництво. Вона знала, де залишилося серце чоловіка і навіщо він туди їде. Не було в його рішенні жодних сумнівів чи вагань, у Гуті дав завдаток за господарство. Вернувся за жінкою і сином, спакували скриню й вирушили на Волинь. Жінка всю дорогу плакала.
Коли потяг зупинився на станції в Рафалівці, до приїжджих, які сходили, приглядалися обдерті селяни в постолах. Марія не хотіла покидати поїзд, лише наполягання кондуктора змусили її вийти на перон. «Тут нам буде кінець», – у розпачі сказала чоловікові. Побоюючись, що їх пограбують у дорозі, Коркус пішов до коменданта поліції і попросив про супровід. Сівши до балагули (єврея-фурмана, котрий перевозив подорожніх), вони добралися до Омелянки, рідного села Владислава.
Тут колись стояв будинок Кацпера Вятра. Дорога вела до господарства Анєлі Савіцької
Господарство Анєлі Савіцької
Місце, де мешкав Феліціян Савіцький
Павел Лібера: «Тут стояв наш дім». Фото приблизно 1978 р.
Костел у Гуті Степанській. Знімок – власність покійного Едварда Квятковського
Коркус, маючи гроші, швидко повертав сучасний вигляд запущеному господарству. Між старими будівлями росли нові, зведені з розмахом у заморському стилі. Будівництво добігало кінця, залишалося розібрати старі споруди і впорядкувати обійстя. Однак війна перервала роботу. За совєтів треба було вдавати бідного, на подвір’ї навмисне панував безлад і безпорядки. За німців теж небагато можна було зробити, часи були непевні, краще було далі «бідувати», щоб не привертати до себе уваги.
Бандерівський напад на Гуту Степанську розпочався 16 липня 1943 р., як тільки настала ніч. Сім’я Коркусів утекла до центра села, там сиділи у схронах біля школи. Владислава включили в самооборону, він постійно вглядався в бік свого дому, спостерігав у темряві за обрисами будівель. Раптом побачив снаряд, який летів у ту сторону. Захисники, щоб освітити територію, підпалили запалювальним снарядом вкриту соломою стодолу, яка почала горіти – першою в Гуті. Так збулося пророцтво циганки.
Через два дні втікачі з Гути побачили, як Коркус копає глибоку яму біля брами – заховав у ній останні 360 доларів, які запхав у пляшку. Жінка просила, щоб чоловік їх забрав, бо то була велика сума. В Німеччині за ті долари можна були купити багато їжі, а вони змушені були голодувати. «Нащо ти це робиш?» – питалася. «Як повернемося, то відбудую господарство», – відповів.
Коли після війни майже всі отримали господарства після німців, Владислав вирішив, що вони повертаються до Добжехова, звідки, як щойно буде нагода, одразу вирушать до Гути. Проте потрапити до неї йому так і не судилося. Як помер у 1972 р., то люди казали, що з туги, котрої ніколи не приховував.
Дім Коркусa в Добжехові
Його син Болеслав просив мене багато разів взяти його до Гути. Цим разом у розпачі була сестра Яніна. Вона казала: «Яничку, та він помре в дорозі, я йому це кажу, а він усе повторює, що хоче їхати». Болеслав переконував її: «Усе оплачу і таку страховку куплю, що в нього не буде жодних проблем – лише зателефонує і скаже. А мене нехай у Гуті поховають, біля діда з бабою, пам’ятай».
Едвард Квятковський, Хелена Яницька та Ірена Жарчинська зі США. Фото приблизно 1996 р.
Отець Степан Шомонка та Едвард Квятковський під час освячення цвинтаря в Гуті Степанській. 1996 р.
Тополина алея в Гуті. До сьогодні не збереглася. Фото приблизно 1976 р.
Знак перед містком у Гуті. До сьогодні не зберігся. Фото приблизно 1983 р.
Текст і фото: Януш ГОРОШКЕВИЧ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ВІЙНА, СОЛДАТИ І ЗЛОЩАСНІ ГРОШІ
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЗА НИМИ ПРИЇХАЛИ ВНОЧІ
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: САНАТОРІЙ «СОЛОНЕ БОЛОТО» – ТЕМНА СТОРОНА МЕДАЛІ
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПЕРЕДНОВОК І ВОЛИНСЬКІ ЗЛИДНІ
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ШКІЛЬНИЙ БАЛ У ВИРЦІ
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЮДЕЙСЬКА РЕЛІГІЯ СПОВНЕНА ТАЄМНИЦЬ