Школа у Вирці містилася у приватних будинках Марцеліни Борецької та Броніслава Пьотровського (на нього в селі казали Пєтролай), котрий спеціально звів друге приміщення. Однак учнів було так багато, що вони не вміщалися у класах.
Держава суворо вимагала обов’язкового навчання в школі, що декого дратувало. Закон наказував, щоб усі діти закінчили чотири класи, а той, хто був достатньо забезпечений, посилав дитину, аби вона закінчила сім класів. Проте всі учні віком до 14 років мусили ходити до школи. Замість того, щоб пасти корів, як за царя, вони по кілька років навчалися в четвертому класі, бо ще не досягли відповідного віку. Навчання відбувалося у дві зміни. Деяких це навіть рятувало: одна дитина після уроків бігла додому, віддавала черевики другій, і та бігла взута до школи. Особливо велике значення це мало взимку.
Роки російської окупації довели волинських поляків до майже повної безграмотності. Не можна було відкривати польських шкіл, навчання вели підпільні вчителі, яким платили заможні господарі. Бідняк читати й писати не вмів, максимум – читати з молитовника, і то не всі тексти, а відомі молитви. Неписьменні підписувалися трьома хрестиками, вимовляючи при цьому слова: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». За Польщі все змінилося – темнота уступала місце освіті.
Будинок справа – це дім Броніслава Пьотровського, в якому містилася школа до спорудження нової. Справа стоїть керівник школи Карпінський. На задньому плані біля будинку – Броніслав Пьотровський із дочками
1932 р. був переломним для Вирки (нині Сарненський район на Рівненщині), тоді було прийняте рішення, що село збудує нову, справжню, семикласну школу. Проте держава не мала грошей. Повітовий староста обіцяв тільки прислати вчителів і підтримати проєкт, а село саме мало зібрати кошти на будівництво. Його розпочали, але не було за що закінчити новобудову. На сільських зборах сперечалися про те, як це зробити, рахували гроші на деревину, якої не вистачало, пропонували найняти додаткових теслярів із Колок, визначали розмір добровільних пожертв.
Броніслав Пьотровський (Пєтролай), фото 1937 р.
Владислава Онуховська, дочка Броніслава і Францішки Пьотровських
Село активно розвивалося: тут з’явилися сільські крамнички, Пьотр Вавжинович збудував молочарню, Антоній Бортновський із зятем Станіславом Гулевичем запустив паровий млин. Під керівництвом ксьондза Костянтина Тужанського в селі спорудили велику плебанію з чималою світлицею, яку планували використовувати для проведення культурних заходів, одночасно зводили костел. Будівництво цих споруд відчутно ослабило ресурси села, яке перебувало у фазі розвитку.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: СЕЙМ У ВАВЖИНОВИЧА У ВИРЦІ
Один зі знавців світського життя запропонував провести шкільний бал на Новий рік, щоб зібрати потрібні кошти. Організатори мали серйозний козир у рукаві – красуню-вчительку, яка прибула із «централі» за рік перед цим. Козир був пов’язаний із тим, що за її прихильність змагалися одночасно два лісники. Сини місцевих господарів навіть не мріяли завоювати таку гарну дружину. Вчителька Стефанія Фабіан отримала обов’язкове дворічне направлення до Вирки в рамках боротьби з безграмотністю на Волині. Все, що в неї було, – це освіта та врода, тож вона не збиралася змарнувати шанс, який їй давали ці залицяння. Майже всі вчителі, прислані в околиці Гути Степанської, обзавелися тут сім’ями, як, наприклад, Вільгельміна Хрубувна, яка вийшла за вдівця Миколая Рудницького.
Розпочалися великі приготування, вся околиця жила балом у Вирці. Завдання поділили за здібностями й можливостями. Солтис Станіслав Вавжинович заборонив декому навіть наближатися до забави. З бідними не було клопотів, вони нікуди не ходили. За порядком, як завжди, мав спостерігати Броніслав Пьотровський. У нього за халявкою чобота був рашпіль (напилок для деревини), який не давав жодних ілюзій любителям авантюр. Напилок не раз використовувався на сільських забавах, а голова довго боліла після удару таким предметом. Група спритних хлопців мала пильнувати, чи немає поблизу чотирьох братів Бобрів, синів Миколая Бобра з Виробок, які не одну забаву розігнали. Хлівець із міцними стінами і дверима, в який вони мали потрапити, вже був готовий. Однак хтось їх попередив і вони, на щастя, не прийшли, а подалися зі своїм самогоном до друзяк у Гуті. Там їх побачив поліціянт Токарек, малий і худорлявий. Він закликав розбишак у каталажку, і ті чемно пішли. Випустив їх у неділю, на посміховисько людям, які виходили з костелу.
Після полудня навколо плебанії зібралася велика юрма вірян. Ксьондз Костянтин відправив подячний молебень за минулий 1932 р., після якого нарешті розпочався довгоочікуваний бал. Для нього обрали день Святого Сильвестра (31 грудня, – перекл.), бо нова світова мода на проведення новорічних балів дійшла й до Вирки. Біля столика збирали раніше оголошені подаяння, скрупульозно записуючи розмір пожертв. Продавали канапки, пиво, горілку; була й лотерея. Власник ресторану Станіслав Роман із Гути облаштував прилавок, пропонуючи холодець, теплу ковбасу, сало з паприкою, солодощі та лимонад. Найбільшу популярність, попри зиму й мороз, мала остання новинка – вершкове морозиво власного виробництва. Перед балом Станіслав Роман зобов’язався передати половину чистого прибутку на школу. Нічого на балу не бракувало, окрім грошей, із якими було дуже сутужно. Проте їх нестачу компенсували численні гості, зокрема й поважні.
Усі чекали на давно оголошену родзинку свята – на аукціон мали виставити білий котильйон королеви балу. Аукціон вів Казімеж Карпінський, керівник школи, який чудово знав, хто й навіщо сюди прибув. Тому він оповістив: «Із цим котильйоном тут і тепер можна освідчитися обраниці». Тож коли розпочався аукціон, стало зрозуміло, що обидва лісники змагатимуться один з одним. Присутні прикували свої погляди до них і Стефанії, обличчя якої вкрилося рум’янцем.
Аукціон був коротким, лісник Якимович завершив його одним реченням: «Якщо панянка Стефанія прийме мої освідчини, я дам на школу стільки деревини, скільки не вистачає». Пролунали гучні аплодисменти. Історія закінчилася шлюбом. Вирка отримала школу, а взамін за це втратила красуню-вчительку, яка перебралася до чоловіка. Зломовні підсумували, що «власної деревини не дав, а вчительку забрав». Проте село отримало державні асигнації на дерево, які солтис Вавжинович зберігав з усією сільською документацію аж до смерті.
Стефанія Саля, одна з тих, хто розповідав про бал
Школу спорудили дуже показну, планували її ще більше розбудувати. Останні живі свідки кажуть, що з одного боку вона була ніби недобудована, що й слугувало доказом того, що планувалася її розбудова. Війна перервала ці наміри, ніби на зло наступним учителькам, панянкам на виданні, які не мали посагу. Школу, костел, плебанію, млин і все село в ніч із 16 на 17 липня 1943 р. спалили бандерівці.
Школа у Вирці перед війною. Зліва – керівник школи Карпінський, справа – вчитель Скіба. Перша справа – Владислава Онуховська, дочка Броніслава Пьотровського
Микола Загоруйко у 2009 р. показує місце, де була школа у Вирці
Луки на місці колишнього села Вирка
Текст і фото: Януш ГОРОШКЕВИЧ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЮДЕЙСЬКА РЕЛІГІЯ СПОВНЕНА ТАЄМНИЦЬ
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПРÓКЛЯТА ГУРАЛЬНЯ В ГОРОДЦІ
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ОБУРКИ ТРУСЕВИЧІВСЬКІ У ГМІНІ КОЛКИ
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПІСНЯ ПРО ХЕЛЕНУ ПРЕКРАСНУ
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ГАЙОВИЙ І КОХАНКА
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЦИГАНИ І ВЕЛИКА ГУЛЯНКА В ГУТІ СТЕПАНСЬКІЙ
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ГРАФ ВОРЦЕЛЬ – ВЛАСНИК СТЕПАНІ
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЄВРЕЇ – НАШІ СПОКОНВІЧНІ СУСІДИ
