Представляємо нашим Читачам наступного героя циклу, підготовленого в рамках проєкту Генерального консульства РП у Луцьку «Україна. Поляки на карантині», – отця Мар’яна Попеляра з Білобожниці.
Про себе
Настоятель римо-католицької парафії Святих Петра і Павла в селі Білобожниця Чортківського району на Тернопільщині.
Моя бабуся водила мене маленьким у костел, і там зродилася моя віра. Артистичною натурою нагородила мене мама, яка працювала в будинку культури і, певно, хотіла, щоб я продовжив її діяльність. Я змалку бував у театрі, займався в різних гуртках, але згодом вирушив до Любліна, де шість років вивчав теологію в духовній семінарії. Пізніше знайомі дивувалися, коли чули, що я священник.
Я декан Чортківського деканату, а також військовий капелан. Ми маємо товариство, яке допомагає літнім людям та дітям із малозабезпечених сімей. Разом з отцями-місіонерами часто відвідуємо стареньких. Старші люди – опора віри, я дуже люблю з ними розмовляти. Вони не повинні почувати себе покинутими й ізольованими від суспільства. А діти – це майбутнє віри.
Чого позбавив мене карантин?
На початку карантину мені довелося сказати парафіянам, що до храму ходити не можна, й одна бабуся навіть розплакалася: «Як це? За 82 роки ніхто не забороняв мені ходити до костелу!» Я почав транслювати службу та доносити Слово Боже через Facebook.
Чи є карантин Знаком Божим? Чи Бог покарав людей? Я не впевнений. Карантин зміцнив віру. Знаю, що в родинах тепер моляться вдома. Батько, який повернувся із заробітків, тепер бачить дітей, а діти вчать батька молитві.
Чого мене навчив карантин?
Наше село коронавірус оминув, усі здорові. Можливо, господині не можуть їздити до Чорткова продавати молоко, але це все мине. В селі завжди можна собі дати раду. Я всім раджу: будьте оптимістами, не панікуйте! Життя саме підказує, як нам бути в певні часи, тільки потрібно бути уважним. Головне ніколи не втрачати надію на Бога. Підтримуйте інших, не втрачайте любові до інших людей і робіть закрутки!
Після карантину
Мрію обійняти своїх бабусь, дідусів і дітей. Мені так бракує живого спілкування, старших людей, із якими я хотів би поговорити про життя. Чекаю!
Розмовляла Олена ШУЛЬГА
Фото: Валентин КУЗАН
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
