Листопад у польській традиції – це місяць, який схиляє людей до заглиблення в роздуми про смерть. Це час, коли ми відвідуємо могили наших близьких, згадуємо їх та запалюємо лампадки.

Було дві сестри: ніч і смерть

Смерть більша, а ніч менша

Ніч була гарна як сон, а смерть

Смерть була ще гарніша.

Балада про двох сестер

(Константи Ільдефонс Галчиньскі)

Дивна річ людське життя: «Важко підніматися на цю гору, щоб дізнатися, що ця гора називається старістю. Чекати чудового краєвиду з вершини, а цей краєвид – смерть. Страх молодості перед старістю – це страх перед вершиною» (Анна Камєньска). Кожна смерть – це особиста трагедія для когось, хто втрачає близьку особу. Розпач, бунт і повільна згода на те, що трапилося, – це початок зовсім нового життя для тих, що лишилися на землі і повинні пережити зустріч з пусткою. Смерть із давніх часів надихала митців пера, пензля, кіно чи театру. Найжахливіший образ смерті представляє турпіст – Станіслав Гроховяк. Його питання виражають драму людської екзистенції: Чому ми повинні померти? А якщо мусимо, то чому помираємо так неестетично? Чому наше життя є безперервним наближенням до невблаганного кінця, чому життя є підготовкою, роздяганням до вічного сну? Проти цієї драми Станіслав Гроховяк бунтує як людина. Смерть, потворність та їхня роль у житті часто стає темою його гротескних творів. Поет приглядається до смерті так ретельно, що деталі лякають читача.

«Скільки ж пані настраждалась, що

Лице її таке біле...

Й коли пані так лежить, волосся її, мов дроти,

А на вухах і бровах сум висне»

(«Портретування покійної»)

Майстром тематики смертності в польській поезії був Болеслав Лесмян, річниця смерті якого припадає на 5 листопада (1937 р.). Теми, що найчастіше повторюються в його творах – це любов, смерть, казковість, народні елементи. Однак мотив смерті з’являється майже в усіх його текстах, незалежно від теми, про яку пише поет. Навіть назви вказують часом на зміст вірша «Спигробок», «За могилою», «Утопленик», «Трупяки» (черевики для мерців – пер.). У поезії Лесмяна смерть представлена як стан гірший від життя. Прикладом, який змальовує таку ситуацію, є вірш «Уршула Кохановска». Головна героїня, трагічно загибла донька польського поета доби Відродження, потрапила до неба, де хотіла б почуватися, як удома. Бог дозволяє їй жити в точній копії палацу в Чорнолісі. Попри доброту та присутність Бога, жінка страждає, тому що не може зустрітися зі своїми батьками. Смерть і вічне життя, які за християнською релігією є метою життя, не дають Уршулі Кохановскій відчуття щастя. Їй було краще на землі, серед власної родини.

Інакше дивиться на смерть о. Ян Твардовскі: «Смерть є брамою до дальшого світу – кращого світу». Тому він говорив живим у своєму найгарнішому вірші так: «поспішати любити людей, бо так швидко відходять...»

Перед обличчям смерті ми по-людськи безпорадні, нам лишається лише чинити так, «щоб менш боліли тихі прощання / розлуки без слова / що не встигли ми / пояснити чому» (Ядвіґа Демчук). Простіше змиритися зі скінченністю та прощаннями, якщо в цьому Таїнстві з нами є Віра. Часто ми задумуємося, як буде по іншу сторону. Але ніхто з нас, живих, цього не знає і тому це невідоме надихає: «Заплющу очі… і дощить / сльоза бринить / хтось кине сіру, як буденність, землю / і прах, з якого я повстала / вже байдуже, кого кохала / кого ненавиділа / під Твоїм небом / нехай буде воля Твоя» (Ядвіґа Демчук).

Згадуючи в листопадові дні покійних близьких, вшануймо і тих поляків, чиї імена записані на аркушах польської літератури, пам’ятаючи слова Стефана Кісєлєвского: «Смерть надає сенс життю, тому потрібно завжди тримати її біля себе – в думках».

Ядвіґа ДЕМЧУК