Виставка ікон, що повстали під час іконописних пленерів «Новиця – 2013 «Мученики та отці Церкви» (Польща) та «Замлиння – 2013 «Святі Волині» (Україна), це, образно кажучи, вершина айсбергу тієї титанічної праці, яку вклали організатори та учасники в цей неординарний і вже знаковий мистецький проект.

Під час відкриття виставки в Луцьку організатори та учасники пленерів поділились із присутніми таємницями організаційної та мистецької «кухні». Кожного року одним з ідейних та професійних кураторів пленерів іконопису, які відбуваються у Новиці та Замлинні є завідувач кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв професор Роман Василик. Про мистецтво й інші, на нашу думку, важливі теми ми мали змогу порозмовляти з паном Романом після відкриття виставки.

– Романе, ми знайомі вже багато років, але я ніколи не питав про Твоє життєве кредо.

– Моє життєве кредо: робити добро. Заради того і живу. Робити добро складно, але стараюся. Соратників знаходжу, їх усе більшає. Малювання ікони – це свята справа, що єднає людей.

– Іконопис змінює людей?

– Якщо говорити про кафедру сакрального мистецтва, то в мене є багато прикладів людей, які прийшли до нас після школи, закінчили Львівську національну академію мистецтв, нині малюють ікони і стали монахами.

 –Художники, які пішли в монахи, продовжують малювати?

– Так, малюють ікони.

– Ікони, намальовані цими людьми до і після того, як вони стали монахами, якось різняться?

– Я оцінюю роботи категоріями «професійно» чи «не професійно». Ти пам’ятаєш Ласло Пушкаша – прекрасного художника, одного з «авангардової четвірки», як її називали. Він висвятився на священика і перестав «цивільно» малювати, робить тільки ікони, мозаїки і фрески.

– У якому віці наступає цей перелом?

– Як і ікона, цей стан є позачасовим, позапросторовим і позаконфесійним.

– Чого нам в житті бракує?

– Доброти.

– Є якийсь кодекс, загальне керівництво по «експлуатації людини»?

– Біблія – єдине керівництво, яке нас рятує завжди.

– Для чого ми живемо?

– Що є основною заповіддю Христа? Любити Бога, любити ближнього. І ця ідея великої любові сприяє  прогресові. Іншого виходу немає, інакше переможе зло, яке приведе до беззаконня.

– Замлиння і Новиця – землі, на яких було насильство. Ми беремо на себе місію робити там добро. Ми ніби хочемо щось виправити. Можливо, це занадто сильні амбіції?

– Ми можемо змінити оточення, якщо змінюємося самі. Про це добре і сильно сказав на відкритті виставки отець Ян Бурас. Я вважаю, що це добра справа, яка справді робить кроки, хай не великі, але робить кроки ради того, щоб це насилля не повторилося ніколи.

– Це ваш третій пленер?

– Тут – третій, у Новиці – п’ятий. Загалом ми вже провели вісім пленерів.

– Чи всі бажаючі цьогоріч змогли взяти участь в іконописному пленері?

– На жаль, ми не можемо задовольнити всіх бажаючих, які хочуть їхати, бо ми все ж таки маємо обмежену кількість місць – лише 25. Ми не можемо вийти за рамки, бо є ще польська сторона, є білоруси, яких цього року було вже п’ятеро.

– Які критерії відбору учасників пленеру?

– У першу чергу ми дивимося на професійні якості.

– Як можна було би покращити пленер?

– Матеріальну базу кожен старається сам собі забезпечити. Звичайно, було би добре, якби були більш пристосовані місця, робоча площина, ті ж самі столи. Розуміємо, що не буває ідеальних умов, але найбільша проблема – світло, постійно бракує освітлення. Бажано, щоб воно було натуральне або близьке до натурального.

– Чи Ти відслідковував долю тих праць, які виходять у світ?

– Наразі, мабуть, ще рано визначити якусь систему. Роботи, які становлять якусь мистецьку чи новаторську вартість, ідуть у пленерний фонд або зберігаються у тих людей, що є близькими до фонду. Якщо потрібно організувати виставку, то ці люди на деякий час віддають роботи.

– Чи бракує в сучасному житті Бога?

– Я думаю, що нині кожен може мати Бога в розумі та серці, але про це не говорити.

– А ти не боїшся, що ми забагато говоримо про Бога. В нас багато нових храмів, у яких ми зовсім не шукаємо Господа?

– Може, так. А, може, й ні. У ІV столітті християнство стало легальним, християни почали будувати храми, змогли відправляти літургії не ховаючись. Це було природно для християнської свідомості. Але є і друга історія. Коли матір імператора Костянтина, будучи християнкою, спонукала тогочасних владців до експедицій у Єрусалим, то багато невіруючих пішли за нею. Так само, як у часи Кучми чи Кравчука, якщо ті йшли до церкви, то і вся еліта, яка й не знала, як хреститись, ішла до церкви. Так само і з нами. Ми довгий час жили в безрелігійному світі й багато людей донині не розуміють основ християнства, але ходять до церкви. Це закономірний процес. Час відділить зерно від полови.

– Чи ваші іконописні пленери не стануть із часом «трендовими»?

– Ми робили і робимо свою справу, не переслідуючи ніякої іншої мети, бо не можемо інакше. А якщо ці пленери стають такими модними і їх буде хтось наслідувати, нехай так і буде. Не нам судити про свідомість цього процесу.

– Ти не вважаєш, що таке наслідування може стати плагіатом і профанацією початкової ідеї?

– У будь-якому випадку краще робити якісь добрі справи, ніж погані, навіть, якщо ти не до кінця усвідомлюєш, що ти робиш. На мою думку, ті, хто йде малювати, у процесі роботи самі себе виховають. Вони думають про щось добре, навіть якщо роблять це невмілими руками. Я думаю, ікону йдуть малювати ті, хто потребує цього.

Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК