Для кожного із нас повернення до дитинства пов’язане з різними почуттями та спогадами. З одного боку, ми ніби переносимося у часи дитячого щастя, з іншого – більше, ніж будь-коли, усвідомлюємо собі те, як минає час. І ми спостерігаємо за історією двох людей, які розсталися ще в дитинстві, а тепер після багатьох років приглядаються одне до одного, запитуючи: «Не впізнаєш мене? Це я, Янек».
Такі зустрічі, особливо в Різдвяний період, – це неповторна нагода розповісти про те, як жилося колись і як живеться тепер. Про те, як виглядало життя поляків в Україні у п’ятдесятих роках XX століття і що повинні сказати одне одному ми, поляки, що закоренилися на українській землі назавжди, ми розмовляли з гостями «Волинського монітора».
– Мене звати Ян Каньчуга. Я народився на Передкарпатті, в Сусідовичах, що в Старосамбірському районі Львівській області. Зі Сташком ми були сусідами. Це приятель з моїх юних літ.
– Мене звати Станіслав Козарович. Я також народився в Сусідовичах. Не бачив свого друга вже багато років. А раніше ми разом ходили на пастерку...
– Ви впізнали одне одного?
– Я.К. Ооо, ми дуже постаріли…
– Як виглядає село, де Ви народилися? Раніше Сусідовичі були повністю польським селом, феномен на рівні країни.
– Я.К. Так. Тепер там живе 100 польських родин. Все село нараховує 400 господарств. Там живуть лемки і поляки. Я пам’ятаю ще останні виїзди поляків до Польщі в 1958. Це були складні часи. З нашого села родини виїжджали до Польщі, на Нижню Сілезію, а з Сянока й околиць приїжджали переселенці з Польщі – лемки.
– Чому одні виїхали, а інші лишилися?
– Я.К. Люди спочатку думали, що ця територія лишиться польською, а потім Сталін вирішив інакше. Останній дозвіл на виїзд був виданий у 1958 році.
– А чому Ваші родини залишилися?
– Я.К. З маминої родини до Польщі виїхало троє її братів. Із родини батька ніхто не виїхав. Батько тоді працював на нафтопереробному виробництві, потім на спиртозаводі, добре заробляв, тому вони вирішили лишитися.
– С.К. Моя бабця сказала, що до німців не поїде, а залишиться тут. Казала, що тут народилася і тут житиме.
– Яке дивне життя. Лемків вивозили з Польщі, а вони потрапляли в середовище поляків і не відчували ненависті до них.
– Я.К. Місцеві добре їх приймали. Коли вони заселяли ті пусті будинки, моя мати готувала їм їсти. Вони переважно також розмовляли польською.
– Яким було Ваше дитинство? Як це – бути поляком у 50-х роках?
– С.К. Ми ходили до однієї школи, разом пасли корів. У школі ми вчилися українською, але вдома розмовляли польською. А на вулиці не боялися того, що ми поляки, тому що нас було багато.
– Я.К. Нас тримала родинна традиція, костел... Римо-католицький костел у нашому селі, побудований у XVI столітті, був закритий. Тому ми ходили на богослужіння до Самбора, до якого з нашого села 18 км.
– Що змінилося у Вашому житті в 90-х роках?
– Я.К. Влада віддала нам костел Св. Анни, який був наполовину знищений. Від нього лишилися тільки стіни. На даху навіть тополі росли. Ми почали самоорганізовуватися для його відбудови. Допомагали всі: й поляки, й українці, й американці. У Сусідовичах з’явився відділ Товариства польської культури Львівської землі. Тепер у нас є власне приміщення, тут працює суботня школа.
– Кожен із Вас знайшов своє місце на землі. Ти, Янку, пов’язав своє життя з Сусідовичами, а Ти, Сташку, переїхав на Волинь. Я пам’ятаю, що це ти був одним із перших, хто працював при відновленні костелу в Луцьку.
– С.К. У Луцьку люди також змогли організуватися. Кожен з поляків важко працював. Спершу збиралися старші люди, в родинах яких збереглися польські традиції, а потім молодь. При відбудові костелу почало утворюватися польське товариство. І всі знали, хто є поляком.
– Ви зустрілися через багато років після останньої зустрічі. Що можете сказати одне одному в цей святковий час?
– Я.К. Запрошуємо одне одного до себе. Я запрошую до Сусідовичів, щоб побачити, як там живеться.
– С.К. Я радий бачити Янка. Важливо, що ми побачилися знову. Я хотів би сказати, що найважливіше – це віра в Бога і єдність. І цього я бажаю українцям та полякам.
Сусідовичі, звідки походять наші співрозмовники, – це, як писав про цю місцевість у монографії «Ojcowizna» (1996) Юзеф Смерека, «чарівне місце західної частини Самбірського повіту у долині Стривігора». Ці землі були протягом багатьох століть пов’язані з Річ Посполитою. У 1772 році, після першого поділу Польщі, місцевість потрапила під австрійську окупацію. Польські жителі цієї землі під час неволі вперто й ефективно захищали свою польську ідентичність, традиції, віру, мову та звичаї, щоб нарешті в 1918 році знову опинитися у вільній Речі Посполитій. Ця земля може похвалитися високим рівнем освіти, завдяки якій із неї вийшло багато освічених людей. Складна і трагічна була історія людей у Сусідовичах, але саме завдяки ним «досі стоять на Ласкавому пагорбі мури і хрест католицького костелу Святої Анни, котрий вцілів після того, як протягом багатьох років тут був колгоспний склад».
Наші співрозмовники були настільки скромні, що забули сказати, що обидва, один у Сусідовичах, а інший у Луцьку, наприкінці 80-их років активно долучилися до відновлення костелів у своїх місцевостях та створення польських організацій, що діють до сьогодні. Відділ Товариства польської культури Львівської землі у Сусідовичах з’явився завдяки активності Яна Каньчуги. Натомість Станіслав Козарович був одним із засновників Товариства польської культури на Волині ім. Еви Фелінської. Попри те, що відновлення костелів і зосередження навколо них поляків почалося наприкінці 80-их – на початку 90-их, коли КДБ був ще в розквіті своїх сил, вони не боялися голосно заявити про свою національність та боротися за свободу віросповідання. Не лише політики високого рангу виконують функцію збереження національної ідентичності. Це роблять також звичайні люди, які є навколо нас. І саме завдяки таким людям наші країни не раз в історії вибиралися із прірви.
Валентин ВАКОЛЮК