Пошук інформації про жертв радянської карально-репресивної системи та діяльність Архіву національної пам’яті – це основні теми, які обговорили під час майстер-класу в Луцьку з пошуку інформації про репресованих.

У Волинському краєзнавчому музеї 29 листопада відбулася зустріч з Ігорем Куликом, директором Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті. Під час заходу він розповів, із чого варто починати пошук, який алгоритм дій, як заповнювати заявки, в які інстанції звертатися, щоб отримати доступ до справ репресованих близьких.

Ігор Кулик розказав також про Архів національної пам’яті, де мають зберігатися всі документи репресивних органів.

За роки існування тоталітарного комуністичного режиму в Україні (1917–1991 рр., а для заходу країни, зокрема й Волині, це 1939–1941 рр. і 1944–1991 рр.) від різного роду репресій постраждали мільйони наших співгромадян. Часто члени сімей репресованих мало, а то й майже нічого не знали про долі своїх близьких. У радянські часи проявляти інтерес до подібних питань було небезпечно, доступ до документів, які зберігалися в силових органах, було обмежено.

Коли у 2015 р. на хвилі декомунізації ухвалили Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 рр.», ці документи мали стати доступними для всіх охочих. І дійсно, зараз знайти потрібні документи, отримати їх копії чи працювати безпосередньо в архівах стало набагато простіше. Але ситуація далека від ідеальної, доступ до значної частини документації обмежено й досі.

Зараз завдяки реалізації закону порівняно нескладно працювати з архівами Служби безпеки України чи обласними державними архівами. Натомість, як констатував Ігор Кулик, що підтвердили й учасники заходу, майже неможливо шукати інформацію про репресованих осіб в архівах Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони, органів прокуратури, судів, юстиції та інших силових відомств, які було задіяно в репресивних практиках СРСР. Серед причин – нестача кадрів, відсутність чітких механізмів реалізації закону та банальне небажання надати допомогу дослідникам.

Саме тому й виникла ідея створити єдиний Архів національної пам’яті, де механізм доступу до документів усіх репресивних органів був би простим і однаковим для всіх охочих – і родичів жертв репресій, і дослідників.

Як розповів Ігор Кулик, в Архіві національної пам’яті планують зібрати і зберігати близько 4 млн справ з усієї України. Це, зокрема, кримінальні (слідчі) справи репресованих, особові справи функціонерів силових відомств (ЧК–НКВД–КГБ, міліції, прокуратури, судів, органів юстиції), справи позаштатних співробітників (сексотів), оперативні справи, листування, фотодокументи та інше.

У червні 2019 р. Архіву національної пам’яті передали покинуте промислове приміщення в Києві на вулиці Пухівській, 7, яке планували реконструювати. У приміщенні площею 19 550 м² мали влаштувати, крім фондів зберігання, читальну залу, конференц-залу, великий простір open-space. Через коронавірус фінансування проєкту зупинили, першу частину коштів вдалося отримати тільки недавно, їх недостатньо, тому реконструкцію не вдасться завершити до грудня 2022 р., як було затверджено планом, але архів уже працює.

Інституція нині веде широку освітню та наукову діяльність, зокрема й за кордоном. Нещодавно організація стала кандидатом у члени Платформи європейської пам’яті та сумління (Platform of European Memory and Conscience) і Європейської мережі офіційних органів, відповідальних за справи секретної поліції (Europäische Netzwerk der für die Geheimpolizeiakten zuständigen Behörden).

На сайті hdauinp.org.ua та YouTube-каналі архіву публікують освітні відео. Із травня 2020 р. діє теж безплатний консультаційний центр із пошуку інформації про репресованих. Зв’язатися з працівниками центру можна в понеділок-п’ятницю з 10.00 до 18.00 за телефонами: (044) 298-12-12 та (067) 298-18-18. Можна також надіслати листа на електронну пошту: poshuk@hdauinp.org.ua. Більше інформації про консультаційний центр тут.

Під час заходу прозвучало запитання про те, чи потрібно в цифрову епоху фізично збирати всі архівні матеріали в одне місце, витрачаючи чималі кошти, і чи не було би простіше створити віртуальний каталог. На це директор архіву відповів: «Давайте просто підрахуємо. Ми маємо 4 млн справ, кожна справа має в середньому 200–250 сторінок. Множимо й отримуємо від 800 млн до 1 млрд сторінок. У середньому один спеціаліст на одному сканері за день може зробити якісних копій близько півтори тисячі аркушів. Тобто це 7–8 справ. Підраховано: для десяти спеціалістів із десятьма сканерами, які трудитимуться щодня і займатимуться тільки оцифруванням, потрібно «всього» 220 років. І другий момент: а чи доцільно все оцифровувати? Є багато справ, які підіймали тільки архівісти, щоби перевірити, чи вони ще є. Є справи, які будуть цікаві тільки дуже вузькому колу родичів. Наше завдання – створити можливості, щоб усі охочі мали змогу пізнати правду про своє минуле».

Дослідники запитали Ігоря Кулика про можливість пошуку в архівах не за персоналіями, а за ознаками: секретні накази, внутрішні директиви, листування спецслужб. «Ми – заручники радянської спадщини в цьому питанні. Всі архіви спецслужб було створено для використання в оперативних цілях, тому картотеки сформовано за прізвищами. Для пошуку за іншими параметрами треба створювати свою електронну базу даних. Цього всього поки що немає. І це для нас виклик, наше завдання», – відповів директор Галузевого державного архіву УІНП.

Відповідаючи на запитання, скільки часу займе заповнення Архіву національної пам’яті документами і чи не вплине це на час пошуку документів, Ігор Кулик знову нагадав про труднощі співпраці з архівами, які належать МВС: «Якщо швидкість дорівнювала нулю, то навіть коли ми увімкнемо першу передачу, це вже буде швидше. Це однозначно виклик для архіву – і реконструкція приміщення, і всі ці перевезення. В Польщі на перевезення було виділено шість місяців. Якщо ви думаєте, що вони справилися, то ні. І не впоралися навіть досі. І це нормально. З основним масивом документів вони вклалися десь у два роки. Сподіваюся, нам теж буде потрібно на основну масу документів десь два роки. Я усвідомлюю, що це буде довгий, поступовий процес».

Ігор Михайлович Кулик – лучанин, випускник Волинського державного університету імені Лесі Українки. У 2014–2015 рр. очолював Галузевий державний архів Служби безпеки України, у 2015–2019 рр. був керівником управління інституційного забезпечення політики національної пам’яті Українського інституту національної пам’яті, з 2019 р. – на посаді директора Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті. Один з авторів Закону України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 рр.»

Текст і фото: Анатолій ОЛІХ