«У моєму серці немає дозволу на те, що росіяни роблять у вашій країні», – сказав Матеуш Ляховський, польський воєнний кореспондент. Із перших днів повномасштабної російської агресії він документує війну в Україні. 27 жовтня зустрівся зі студентами факультету філології та журналістики Волинського національного університету імені Лесі Українки.

Матеуш Ляховський поділився з луцькою молоддю своїм досвідом роботи журналіста на війні. Він приїхав в Україну в перші дні після початку російського вторгнення. Спочатку був волонтером та описував побачене на своїх сторінках у соцмережах. Лише потім налагодив співпрацю з редакціями. Зараз він кореспондент телебачення «Polsat» в Україні, пише також для видання «Newsweek. Polska» та веде блоги в соцмережах.

Раніше журналіст уже працював в Україні. Три роки тому приїхав на Схід, щоб зробити документальний фільм про «Госпітальєрів» – добровольчу організацію парамедиків. У перші дні повномасштабної війни він приїхав до Києва саме до них.

Під час перебування в Україні Ляховський зробив інтерв’ю з міністеркою з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Іриною Верещук, радником міністра внутрішніх справ Антоном Геращенком, брав участь у зустрічах із президентом Володимиром Зеленським. «Але на щодень я працюю на фронті з різними підрозділами», – підкреслює він. Журналіст теж знімав репортажі в Бахмуті, Авдіївці, Куп’янську, Ізюмі, Бучі тощо.

Студенти запитали його передусім про мотивацію: чому молода людина, яка могла би спокійно жити в Європі, раптом кидає все і їде на війну?

«Коли я приїздив сюди три роки тому, то зустрів людей, яких тут, в Україні, ви назвете націоналістами, а ми в Польщі – патріотами. Для них Україна – це все. Вони кидають родину та роботу і їдуть боротися. Я подумав тоді, що це цікаво і що потрібно, щоб світ про це дізнався. Я зробив тоді на Сході документальний фільм. Планував наступний. Я приїхав сюди в перші дні після початку вторгнення. Був волонтером, задумувався про те, чи не стати добровольцем. Коли бачиш, що росіяни роблять у вашій країні, то ти, як людина, яка обирає свободу (а для нас у Польщі свобода дуже важлива), не хочеш, щоб так було. Коли я робив репортажі, побачив, що інформація, яку подаю, має силу. Потім я поїхав до Бучі. Я був там першим польським журналістом. Ще тіла лежали на вулиці. Після того, що я побачив, як сказав мій колега, я три дні не спав, не пив і не їв. І тоді я вирішив залишитися у вас. Під час одного з обстрілів я познайомився з дівчиною, яка походила з Володимира, розташованого поблизу польського кордону. У своїй країні вона мусить боятися, що її можуть убити чи зґвалтувати, а в моїй, розташованій поруч, усе добре, людина може працювати, навчатися, жити. У моєму серці немає дозволу на те, що росіяни роблять у вашій країні», – сказав Матеуш Ляховський.

Він поділився зі студентами, які навчаються на журналістиці, порадами щодо того, як кореспондент повинен поводитися на війні. Розмовляв із ними про правду, етику, ретельність, безпеку й емоції в роботі воєнного журналіста, про те, що можна і чого не можна робити на війні. Зазначив, що в Україні люди хочуть розмовляти з журналістами та навів багато прикладів зі своїх журналістських буднів.

«Воєнна журналістика – не для кожного, але я відчуваю, що вона важлива для мене та людей, із якими я розмовляю. Багато разів я чув: «Дякую, що ви сюди приїхали і світ завдяки цьому дізнається, що росіяни тут зробили», – зазначив Матеуш Ляховський.

Під час зустрічі в Луцьку він порушив питання української пропаганди, до якої ставиться критично. Зазначив, що українська влада повинна говорити правду про реальні втрати серед українських солдатів і мирного населення та про ситуацію на фронті. Це важливо не тільки тому, що українці мають усвідомлювати, що їх чекає найближчим часом. Захід повинен знати, що Україна весь час потребує допомоги, бо Росія все ще має дуже багато зброї, ситуація на фронті насправді складна і загине ще багато людей, доки Херсон знову стане українським.

Відповідаючи на запитання про те, чи не боїться за власне життя, Матеуш Ляховський сказав: «Ми всі колись помремо. Звичайно, я не хочу вмирати саме в цей момент. Я навіть не думаю про це. Я знаю, що повернуся до Польщі. Хочу написати книгу, зробити фільм, поїхати до Рима. Але я собі сказав, що до кінця цієї війни я працюватиму в Україні».

Текст і фото: Наталія Денисюк