Екстремальні події та ситуації, які несуть у собі величезний емоційний заряд, стрес і відчуття постійної тривоги, часто викликають у людей реакції та поведінку, в яких ніхто їх не міг навіть запідозрити. Війна, незалежно від того, чи вона зачіпає людей безпосередньо, чи впливає на психіку з безпечної, здавалося би, відстані, рано чи пізно пожинатиме свої плоди. Все це лише питання часу.
Перед загрозою катаклізму переважна більшість суспільств об’єднує свої зусилля і стає пліч-о-пліч на захист цінностей, які прийнято вважати підвалинами цивілізаційного розвитку й гуманізму. Кожна людина, яка має хоча б мінімальну емпатію, завжди зазнаватиме відчуття кривди, трагедії та несправедливості.
Війна в Україні мобілізувала до дії громадян країни на берегах Вісли винятковою мірою. У широкомасштабну та багатоплощинну допомогу включилися також, що було для них абсолютно очевидним, учителі з ORPEG – Центру розвитку польської освіти за кордоном, який діє з 1989 р. У мирний час їх скерували до багатьох польських організацій, розташованих у кількадесяти містах та містечках в Україні, щоб вони провадили там свою викладацьку та громадську діяльність.
Коли перші ракети били по Києву, Харкову та Маріуполю, а шок, викликаний варварством кремля, не проходив, польські педагоги, евакуйовані на Батьківщину, організували поміч із переїздом, роботою і житлом для біженців, а за допомогою технологій, доступних у ХХІ ст., продовжували вести заняття та зв’язувалися онлайн зі своїми учнями, особливо дітьми й молоддю, несучи їм розраду, підтримуючи їх і навчаючи.
Ніхто не питав і не питає, з якого польського товариства чи організації особа, що під’єднується до занять (часто з віддалених куточків Європи). Важливо, що вона знайшлася, жива і здорова.
Час минає, війна триває. Перший шок поволі втихає, а на його місце приходить конструктивне та раціональне мислення щодо організації роботи в онлайн-режимі. Адже ніхто при здоровому глузді і крихті порядності не очікував би, що, попри негативну рекомендацію Міністерства закордонних справ та ORPEG, у країну, охоплену війною, приїде якийсь польський учитель. Так могла би думати раціонально мисляча людина.
Однак уже прозвучали, на щастя нечисленні, голоси вчителів, що працюють у безпечних і спокійних країнах, там, де є струм, із кранів тече вода, а над головами не літають ракети, які висловлюють величезні сумніви щодо дистанційної роботи в Україні. У подібному тоні висловлювалися діячі деяких польських організацій, вимагаючи, щоби педагоги перебували на місцях, куди їх скерували. Що ж, просто немає слів. Людина чує і не вірить власним вухам. Це егоїзм чи звичайна, нічим не обмежена глупота? Чи інформація про ситуацію в сусідній окупованій країні, яку транслюють усі можливі ЗМІ, недостатньо зрозуміла? Хотілося б поставити риторичне запитання. Навіщо, з якою метою люди мають їхати в державу, на яку напали, яку бомбардують і руйнують різноманітними способами?
Члени українського уряду просять своїх громадян, які перебувають за межами Батьківщини, поки не повертатися в рідну країну. Вони будуть лише зайвим тягарем у хвилини, коли російський агресор намагається зруйнувати інфраструктуру, коли подача струму й тепла відбувається за графіками, а цивільні багато годин проводять у сховищах. Вони не будуть тут у безпеці.
Сама думка про безглузде наражання інших на небезпеку видається абсурдною, а що вже говорити про вербалізовану вимогу. Старе мудре прислів’я говорить: «Коли Господь Бог хоче когось покарати, відбирає йому розум». Ні додати, ні відняти.
Чи можна вчителям, скерованим до України, заздрити, що вони працюють дистанційно? Чи можна сумніватися в їхній заангажованості й роботі, яку вони виконують під час війни? Чи можна бути настільки бездушними, щоб не подумати, що всі ці вчителі з Києва, Львова, Луцька, Ковеля, Рівного, Тернополя, Одеси та інших міст залишили в Україні своїх знайомих, друзів, за яких зараз, чисто по-людськи, переживають? Чи врешті можна судити, що вони отримують зарплатню ні за що?
Тому всім тим людям, дещо завидющим, із малою вірою і дуже малим серцем, зі свого боку раджу, щоб вони самі спробували щоденно проводити по кільканадцять годин перед монітором комп’ютера. Тоді вони точно переконаються, якою «легкою» і «приємною» є дистанційна робота, особливо в такі часи.
Габріеля Возняк-Ковалік,
учителька, скерована до Луцька і Ковеля організацією ORPEG
