Під час виставки ікон, яку відкрили в Луцьку 25 листопада, ми розмовляли про дорогу до ікони та саму ікону в нашому житті із гостями заходу.

На наші запитання відповідали:

Матеуш Сора – один із організаторів пленерів.

ВМ: Новиця – це місце дуже рефлексивне, надзвичайно тепле для кожного. Як виникла ідея організувати пленери саме там?

Матеуш Сора: Після першого фестивалю «INNOWICA» у 2008 р. разом із головою Братства греко-католицької молоді «Sarepta», ксьондзом Яном Піпкою думали над тим, що ще можемо зробити разом у Новиці. Які важливі події могли б вдруге протягом року зібрати в осередку «Sarepta» поляків, українців та словаків. Маючи на увазі як релігійне відродження на Сході, так і зріст зацікавлення іконою на Заході, вирішили запросити художників, котрі пишуть ікони. У перший рік з’явилися ікони, які представляють Спасителя, у другий – Богородицю. Роздумуючи над майбутнім, дійшли до висновку, що варто було б розпочати такий цикл, який би представляв Божих посланців. У нинішньому році створювалися постаті зі Старого Завіту. У наступному році будуть зображені апостоли, пізніше – мученики і послідовники. Неочікуваним для нас стало те, що таких ініціатив не існує. Я вражений черговими запрошеннями на виставки, які до нас надходять, а також кількістю художників, котрі хочуть взяти участь у такому заході.

ВМ: Що буде пізніше із усім доробком?

M.С.: Ми не є власниками усіх презентованих ікон. Організатори залишають за собою право вибрати одну роботу кожного із художників. Частина таких робіт потрапляє до святинь та каплиць, стаючи культовими об’єктами, частину передаємо тим, хто нам допомагає. Після кількох років виникне колекція, яка могла б стати частиною зібрання однієї із культурних інституцій. Маємо навіть ідею про те, де могли б експонуватися роботи, які створилися у Новиці.

ВМ: Може, відкриєте нам цю ідею?

M.С.: Хотів би, щоб в одному зі створюваних музеїв ця колекція стала зародком свідомо твореної колекції, яка б представляла сучасні ікони.

***

Катажина Якубовська-Кравчик – викладач Варшавського університету, пов’язана із Варшавською іконографічною майстернею «Дорога Ікони».

ВМ: Є Дорога Ікони. Чи люди вийшли на цю дорогу разом із іконою чи за іконою?

Катажина Якубовська: Думаю, що люди потрапляють на цю дорогу, шукаючи певні духовні цінності, які у західній культурі інколи десь зникають. Ікона – це значно більше, аніж звичайний святий образ. Ікона – це, передусім, присутність і споглядання. Особи, котрі приходять до нашої майстерні при парафії св. Щепана у Варшаві, часто небагато знають про ікони. Вони приходять тому, що ікона на певному етапі життя притягнула їх. Хочуть довідатися чогось більше, хочуть пережити процес написання ікони. Такий досвід часто веде і до певних змін у житті. Як особи, котрі на «Дорозі Ікони» провели кілька років, дуже виразно бачимо як ідучи за іконою чи ідучи з іконою, наше внутрішнє життя дозріває і змінюється.

ВМ: Я мав товариша, котрий був козацьким старшиною. Ще у дитячому віці він пройшов усі жахи війни та комунізму. Тітка, виряджаючи його у дорогу в Радянську Армію, дала йому вирвану із альбому іконку Сікстинської Мадонни Рафаеля. Він казав, що впродовж усього життя ця іконка була при ньому завжди і оберігала його. Чи форма є настільки важливою в іконі?

K.Я.: Форма важлива, однак не найважливіша. Найважливішим є зміст, який в собі несе ікона. Ми, як група «Дорога Ікони», є особами, котрі, у більшості, не мають спеціальної художньої освіти. Сам процес творення ікони є, передусім, духовним переживанням, який змінює самого автора. Звичайно, маємо надію і про це молимося під час роботи, що писання нами ікон змінювали також глядачів. Форма в іконі виконує службову роль до змісту, хоча сама становить елемент змісту на рівні канону.

***

Тетяна Єлісєєва – завідувач Музею волинської ікони

ВМ: Сьогодні у Луцьку відбулася нетипова подія. Ви, зазвичай, маєте справу з іконами, про процес створення яких можна тільки здогадуватися. Сьогодні ж ми бачили навіть творців ікон. Це добрий експеримент?

Тетяна Єлісєєва: На нинішній виставці можна побачити сучасний іконопис, який втілює національні традиції України та Польщі. Ці ікони мають ім'я автора, на відміну від ікон давніх, які не підписувалися. Вони мають досить високий мистецький рівень, цікаві з огляду на втілення не лише візантійських традицій, але й модерних ідей. Кожна епоха продукує того художника, котрий працює, і за кожною іконою стоїть сучасне філософське і релігійне розуміння.

ВМ: На Вашу думку, наскільки ми нині почали трактувати ікону як елемент споживання, як об'єкт культу чи як елемент декорації?

Т.Є.: Ікона завжди пишеться для храму. Ми повинні до неї ставитися як до молитовного образу. Є давні пам'ятки, які повинні зберігатися у музеях. Вони розповідають про історію нашого мистецтва, традиції. У творчості сучасних художників вони втілюються. Думаю, що ікони, які представлені на нинішній виставці, так само будуть прикрашати храми і до них так само будуть молитися. Вони не повинні бути звичайним витвором мистецтва.

ВМ: Я колись прочитав оповідання про те, як у 1939 році, коли почалася війна, невіруюча людина з кола польських декадентів була призвана на фронт. Цей солдат потрапив до Катині. Його родина зберегла від нього вирвану з журналу сторінку із зображенням ікони у модерністичну стилі. На ній було навіть не написано, видряпано, такі слова: «Це єдине, що мене не залишило». Скажіть, чи форма настільки важлива?

Т.Є.: Думаю, що для церкви форма важлива, але людина віруюча може молитися біля будь-якої ікони, в якій вона вбачає якийсь певний релігійний зміст, яку вона бачить як об'єкт своєї молитви, де розкривається її душа. Наприклад, не дивлячись на те, що ми працюємо з традиційним, давнім іконописом, мені, як людині сучасного періоду, надзвичайно близькі саме модерні ікони. Коли ти дивишся на цю ікону, бачиш не тільки молитовний образ, а й те, що за ним стоїть: ідею автора, те, що ти її відчуваєш, можеш її розглядати, думати про якісь серйозні речі.

Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК
Фото: Володимир ХОМИЧ