Архітектор Юрій Казмірук, ексзаступник голови Волинської облдержадміністрації, поділився своїм досвідом і міркуваннями щодо вшанування жертв Волинського злочину. У 2003 р. він керував будівництвом пам’ятника польсько-українського примирення в Павлівці.

23 червня в Луцьку відбувся круглий стіл «„Волинь’43 – спільний біль” Українсько-польського наукового форуму „Волинська платформа діалогу”». На ньому, зокрема, виступив із доповіддю Юрій Казмірук, який у 2002–2003 рр. був заступником голови Волинської ОДА. Саме в той період, у 60-ті роковини сумнозвісних подій на Волині, відбулася низка важливих для польського та українського народів зрушень.

Тема Волинської різанини дуже довго залишалася малознаною і в Польщі, і в Україні. Передусім через те, що Польща була країною соціалістичного блоку, а Україна взагалі не мала власної суб’єктності та була частиною тюрми народів – СРСР. Лише після відновлення незалежності країни отримали право на формування власної політики історичної пам’яті. У процесах національного становлення все більш помітними й болісними ставали невирішені питання минулого, зокрема проблема українсько-польського протистояння часів Другої світової війни.

Поступово стало очевидним, що цю проблему неможливо розв’язати поодинці. Одним з етапів діалогу між Польщею та Україною, який із більшим чи меншим успіхом триває досі, стало вшанування жертв Волинського злочину у 2003 р., у 60-ту річницю тих подій. Конкретні кроки, за словами Юрія Казмірука, українська влада почала робити ще у 2002 р.

«Почалося все з доручення Президента України Леоніда Кучми. Перші розмови стосовно увіковічнення пам’яті жертв українсько-польського протистояння починалися зі Львова, із Цвинтаря Орлят. Другий крок був зроблений у Луцьку, щоправда, міська влада відмовилася встановлювати пам’ятний знак. Павлівка була вже третім етапом», – пригадав Юрій Йосипович.

Цікавим фактом, на який звернув увагу доповідач, було те, що коли в Луцьку з формальних підстав міська влада не надала згоди на встановлення пам’ятного знаку, то у випадку Павлівки на цю тему ніхто навіть не намагався дебатувати. Причиною, вважає він, було те, що Польща висловила чітку позицію сприяння Україні у вступі до Європейського Союзу, а Україна як цивілізована держава у відповідь узяла на себе певні зобов’язання. Серед них – встановлення пам’ятника й зустріч президентів обох країн.

Щоправда, життя внесло корективи у благі наміри. «Крім декларацій, бракувало практичних рішень на рівні Кабінету Міністрів, на рівні обласної ради – хоча би для того, щоб мати можливість фінансувати роботи», – уточнив доповідач.

«Отак із мене, віцевоєводи, зробили прораба. Я просидів безвиїзно в Павлівці три місяці, розв’язуючи насамперед технічні питання», – пожартував він.

З української сторони найактивніше були задіяні члени Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни і політичних репресій та голова Держбуду України Валерій Череп, із польського боку – генеральний секретар Ради охорони пам’яті битв і мучеництва Анджей Пшевознік, Марек Сівєц із Бюро національної безпеки та громадський активіст Станіслав Філіповіч, уродженець Порицька, який уцілів під час вбивства поляків у місцевому костелі. Ці люди були там щонайменше раз на два тижні, з ними доводилося узгоджувати буквально кожен крок. Були залучені теж проєктні й будівельні організації Волині та Львівщини.

Головними напрямками роботи були благоустрій польського та українського кладовищ, будівництво пам’ятного знаку й церкви на території православного цвинтаря. А ще супутні роботи: благоустрій самого села, будівництво доріг, підведення ліній електропередач і так далі.

Юрій Казмірук пригадав: «На тому будівництві посивіти можна було за один день. Поїхав я на нараду в Нововолинськ, приїжджаю, а місцевий священник мені каже: «Юрію Йосиповичу, я дав команду робітникам зробити каплицю на два метри ширшою. Я собі подумав, що вона занадто мала». І що йому сказати, адже роботу вже виконали? А це ж збільшення обсягів робіт, вартості фінансування і що найстрашніше – відтягування в термінах».

Тож будували без перепочинку. Останню арку, під якою потім проходили президенти, було зроблено за одну ніч перед їхнім приїздом. Це при тому, що нормативний термін застигання бетону становить 27 днів.

А проблем вистачало: «Почали штукатурити, пішла злива і штукатурку змило. Штукатуримо наново – троє людей впали з риштування. Почали копати фундамент під пам’ятний знак, а туди раніше навезли дефекату з цукрового заводу, – бульдозер потонув. Витягли, знову копаємо – порвали кабелі урядового зв’язку. Це я не згущую барви – просто розповідаю, в яких умовах довелося працювати. Дуже тиснув час».

Ще Юрій Йосипович розповів про приїзд свого керівника Анатолія Француза, тодішнього голови Волинської облдержадміністрації. Тому не сподобалося, що входити в новозбудовану церкву потрібно з боку кладовища, а не зі сторони дороги. Аргументація, що церкву будують за канонами, що вівтар має бути орієнтований на схід, а це, відповідно, диктує, що вхід буде із заходу, не спрацювала. Розпорядження було наступне: оскільки президенти будуть заходити з боку дороги, то й центральний вхід потрібно зробити з тієї же сторони. Щоб втілити це рішення в життя, прибула рота прикордонників. За пів дня солдати з відбійними молотками пробили у стіні дві пройми.

Проте складнішими за матеріальні були проблеми ідеологічні. Тут ідеться не тільки про узгодження спільної позиції між польською та українською сторонами, а й про інші супутні труднощі.

За словами доповідача, було далеко непросто перекласти вербальні наративи істориків на практичну площину: «Прокидаєшся, ідеш о 7:00 на роботу і починаються проблеми. То комуністи прилетіли літаком, то приїхали депутати з Верховної Ради, то акції УНА-УНСО, то приїзд Служби безпеки».

Дуже дошкульною у практичному вимірі була неузгодженість позицій польських та українських істориків, що відбивалося на змінах у проєкті пам’ятника. Варантів напису на пам’ятнику було кілька. Врешті остаточно на пам’ятнику з’явився напис: «Пам’ять – скорбота – єднання».

 «Не хочу хвалитися, але до мене як технічного працівника, який втілював проєкт у життя, претензій не було ні від кого. Мені якось вдалося вибудувати діалог з усіма сторонами», – поділився Юрій Казмірук.

Доповідач у своїй пам’яті зберіг випадок, пов’язаний із відкриттям пам’ятника. «У програмі візиту було все заздалегідь розписано: хто коли прилітає, хто кого зустрічає, який склад делегацій. Президент України Леонід Кучма прилетів за 40 хвилин до прильоту Президента Польщі Олександра Квасневського. І тут президент Кучма, всупереч протоколу, каже: «Щоб якось згайнувати час, давайте зайдемо до цієї хати». Ми, спантеличені, йдемо за ним на обійстя неподалік. Вітаємося з господарем, чоловіком поважного віку, кажемо: «Добрий день, пане господарю. Чи знаєте, хто до вас завітав?» А той одказує: «Так, знаю – наш президент Леонід Кучма». «Як вам живеться в Україні?» – питаємося. А він – молодець – виручив усю Волинську облдержадміністрацію. «Нормально, – каже, – мені живеться. В гаражі ось стоїть «Жигуль», коника маю, город. Усе в мене гаразд». Ми все ще залишаємося насторожені. А Кучма питає: «А самогон гоните?» Той відповідає: «Аякже, гоню. Пригостити?» Ось такий невимушений діалог задав подальший ритм і тон розмови», – зазначив Юрій Йосипович.

Невдовзі після відкриття пам’ятника архітектор отримав підвищення й перебрався до Києва, де працював заступником міністра будівництва. Вже на новій посаді йому довелося шукати кошти в державному бюджеті, щоби оплатити будівництво в Павлівці, адже до приїзду президентів це все було зроблено за рахунок інших джерел фінансування. «Проте ми мусили це зробити, адже завдання не підлягало обговоренню», – пояснив він.

«Мушу констатувати, що в наших взаємовідносинах і у висвітленні волинської теми зараз, уже у 80-ту річницю, спостерігається, на мою думку, негативна тенденція. Дуже не хотілося би, щоб затрачені тоді нами зусилля пішли намарне», – наголосив Юрій Казмірук.

І навів присутнім приклад із власного життя: «В мене дружина – зі Львова. Тесть – поляк, римо-католик. Теща народилася в Польщі, греко-католичка. Я сам – волинянин, православний. Тобто про польсько-українські питання я знаю із сімейного рівня. І за ті кілька років, коли ми мешкали разом із тестями, жодного разу не посварилися. Звісно, знайти порозуміння на вищому рівні важче, але можливо. Ті моменти, які були знайдені ще тоді, у 2003 р., варто плекати й розвивати».

На завершення свого виступу Юрій Казмірук запропонував ще одне, дуже важливе й перспективне, поле для практичної співпраці.

У свій час, коли він працював у сфері охорони пам’яток, із державного бюджету фінансували реставраційні роботи культових споруд на Волині. Кошти виділяли саме на ті будівлі, які не мали господарів. У волинських умовах це практично все були покинуті римо-католицькі храми. Натомість у Польщі ситуація зворотна, там без догляду поступово занепадають саме безгосподарні православні церкви.

«Я запропонував би: не возитися із цементом та робочою силою через кордон і не витрачати зайві гроші на податки, а доводити до ладу такі об’єкти на паритетних засадах. Тобто українці реставрують польські об’єкти на своїй землі, поляки – українські об’єкти на своїй. Думаю, що така суто прагматична пропозиція має шанс перерости в гарні відносини. Ця матеріальна співпраця може стати співпрацею в інших площинах, зокрема у виховній», – запропонував архітектор.

«Зараз, коли нас об’єднала спільна біда, у нас є можливість виробити інші шляхи співпраці. Потрібно лише мати добру волю», – вважає Юрій Казмірук.

Текст і фото: Анатолій Оліх