Серпень у польській історії багатий на особливі події. Битва під Варшавою 1920 року, Варшавське повстання 1944 року, серпневі страйки на Побережжі у 1980... Мабуть, 30 років тому, починаючи страйки у Ґданську, робітники не сподівалися, що саме ці події через 10 років призведуть до повалення соціалістичного устрою в Польщі.
На початку 1980-х років Польща переживала затяжну соціально-економічну та політичну кризу. У цій ситуації достатньо було рішення уряду про чергове підвищення цін влітку 1980 року, щоб у різних регіонах країни спалахнули страйки. В липні 1980 року страйки відбулися майже у всіх великих містах країни. „Простої в роботі” – таке визначення давала їм польська влада. Зрозуміло, що до такого трактування страйків влада змушена була вдаватися, щоб відвернути увагу суспільства від того, що страйки стали масовими і охоплювали з кожним днем більше підприємств. Робітники спочатку не вимагали ні змін у політичній системі суспільства, ні в методах керівництва економікою. Вони вимагали лише того, що їм належало як найманим робітникам, – встановлення зарплатні згідно з вартістю робочої сили. Урядові комісії ніби успішно локалізували страйки у регіонах. Страйкова хвиля почала спадати. Проте новий, більш потужний, вибух незадоволення, не змусив себе чекати.
Ситуація, що склалася на початку серпня 1980 року, набула принципово іншого, ніж у попередніх суспільно-політичних конфліктах, характеру, а її наслідки виявились далекосяжними не лише для Польщі.
14 серпня назавжди увійшов в історію як день початку змін. Цього дня на суднобудівному заводі у Ґданську почався страйк. Приводом до нього стало звільнення з роботи активістки страйкового руху Анни Валентинович. На знак протесту роботу припинила група з 30-ти чоловік, до яких згодом приєдналися й інші робітники. Вимоги суднобудівників спочатку обмежувались бажанням повернути на роботу Анну Валентинович і поставити пам’ятник загиблим у грудні 1970 р. робітникам, деякі вимоги стосувалися і оплати праці. Влада і керівництво ґданської судноверфі пішли на поступки. Але коли напруженість, здавалося, спала, Лех Валенса, який очолив страйковий комітет, оголосив, що 16 серпня відбудеться страйк із зайняттям приміщень. У Ґданську застрайкували робітники 149 підприємств, зупинився міський транспорт. Швидко зростала кількість страйкомів на різних підприємствах, діяльність яких став координувати Міжзаводський страйковий комітет (МКС) на чолі з Лехом Валенсою. Страйки на знак солідарності з робітниками Побережжя спалахнули й у інших регіонах країни. 15 серпня почався загальний страйк у Гдині, 18 серпня – у Щецині, 19 серпня – в Ельблонгу. Якщо 16 серпня до МКС приєднався 21 страйковий комітет, то 20 серпня їх було вже 304. Застрайкували працівники міського транспорту в Лодзі, Жешуві, Кошаліні, найбільші підприємства Вроцлава, Кракова, Ольштина, Познані. Загалом, у серпні страйкувало близько 1 млн. осіб на 750 підприємствах.
У серпні робітники оголосили знамениту 21 вимогу. Серед головних вимог можна назвати такі: визнання незалежних профспілок, гарантія права на страйк, свободи слова, звільнення політичних в’язнів та повернення на роботу тих, кого звільнили за участь у страйках. Знаменитими ці вимоги стали тому, що польський уряд, намагаючись не допустити подальшого загострення кризи, почав зі страйкарями переговори щодо їх виконання. Це була перша поступка влади у складному протистоянні з профспілками. Наступні були пов’язані з реєстрацією незалежної профспілки „Солідарність” та дозволом на легальний вихід опозиційної преси.
У ці дні до Ґданська прибуло понад 200 журналістів з інших країн, зокрема представники BBC, ABC, CBC, „The New York Times”, „Stern”, „Le Monde”, „Newsweek”, „L’Humanite”, „Le Figaro”, „Paris Match”, „The Sundy Times” та найбільших світових інформаційних агентств. Влада Польщі, намагаючись не допустити розголосу подій за межами країни, багатьом з них відмовила в акредитації, а тому частина закордонних журналістів приїхала до Ґданська як туристи.
31 серпня 1980 р. на Ґданській судноверфі було підписано угоду між урядовою комісією та Міжзаводським страйковим комітетом. Услід за Ґданськом угоди були підписані у Щецині та Ястшембє, проте напруженість зберігалася. У першій половині вересня 1980 р. у Польщі страйкувало 350 тис. робітників. Вони висували нові вимоги, зокрема підписання нових угод.
Події серпня 1980 р. історики вважають переломними, кульмінаційними. На хвилі страйків утворилася Незалежна самоврядна профспілка „Солідарність”, яка дуже швидко почала виконувати функції політичної організації та протягом короткого часу перетворилася на антисоціалістичний рух опору, що згуртував навколо себе різні суспільно-політичні сили. Легальне співіснування в рамках соціалістичної системи однієї країни комуністичної влади та антикомуністичної опозиції призвело спочатку до драматичних подій, пов’язаних із запровадженням воєнного стану, а в кінцевому результаті – до переговорів представників різних суспільно-політичних сил за Круглим столом у 1989 році.
Історія не раз випробовувала поляків на солідарність, не було простим політичне майбутнє усіх тих, хто стояв пліч-о-пліч у серпні 1980 року. Проте поляки довели – своє майбутнє можна і потрібно будувати спільно, солідарно.
Наталя ДЕНИСЮК
P. S. Серед вимог робітників, які польська влада офіційно погодилась виконати, були: визнання вільних і незалежних від партій і роботодавців профспілок; гарантія права на страйк і безпеку страйкуючих; повернення на робочі місця людей, що були звільнені за захист прав робітників; гарантія автоматичного підвищення заробітної плати відповідно до підвищення цін; надання матерям оплачуваної декретної відпустки тривалістю три роки для виховання дітей; запровадження принципу підбору керівних кадрів не за партійною приналежністю, а на основі їх кваліфікації; участь усіх прошарків населення в обговоренні програми реформ; дотримання свободи слова і друку.