У невеликому на початку ХХ століття повітовому місті Луцьку, у якому було лише понад півтори тисячі житлових будинків (із них 389 – кам'яних) і 20230 жителів (дані на 1903 рік), розпочинається телефонізація у 1901 році, завдяки повітовому справнику М. Колюбакіну.
Своє помешкання на Кічкарівці він з'єднав за власні кошти з поліцейським управлінням на Красному (один з районів Луцька; Красне – означає "красиве") і з квартирами двох своїх підлеглих – начальників дільниць. Перший телефонний комутатор у Луцьку був лише на 5 абонентів. Згодом Колюбакін закупив ще два комутатори – на 20 і на 30 абонентів, адже бажаючих запровадити новинку було багато. Абоненти готові були оплачувати усе обладнання, установку телефонів та їх обслуговування. Абонентна плата становила спочатку два рублі на місяць.
На серпень 1904 року в Луцьку було 30 телефонних ліній, а центральна телефонна станція розташовувалася при поліцейському управлінні на Красному. Поліцейське управління, таким чином, було з'єднане з міськими дільницями, казармами земських стражників, пожежним обозом, поштово-телеграфною конторою, в’язницею. Зі збільшенням телефонних ліній абонентами центральної станції стали: повітова управа у справах земського господарства, міська і єврейська лікарні, банки, готелі, адвокати, лікарі, воїнське «присутствіє», військові частини, окремі високопосадовці.
Виїжджаючи з Луцька, Колюбакін передав завідування телефонною станцією комусь зі своїх родичів, згодом керівництво перейшло до купця першої гільдії, власника цегельного заводу "Лучанин" А. Глікліха, який у 1910 році передав усі права на станцію Луцькій повітовій земській управі.
У донесенні від 14 березня 1911 року Волинського губернатора Штакельберга Київському, Подільському і Волинському генерал-губернатору про стан телефонізації міста Луцька йшлося про те, що Луцька повітова управа, порушуючи клопотання про надання їй концесії на влаштування у Луцьку телефонної мережі, мала на увазі легалізацію і закріплення за нею (управою) цієї мережі, яка, по суті, фактично діє упродовж кількох років. Завідування цією мережею уже тоді було зосереджене у повітовій управі (по вулиці Парадній; нині – район Театральної площі, приміщення Луцького міського військкомату), яка вважала – і цілком резонно – що телефонна станція не повинна бути приватним комерційним закладом, а – громадським і надзвичайно необхідним під кожною точкою зору, тому і намагалася сприяти його розвитку на користь усього місцевого населення. Земська управа планувала закупити новий комутатор на більшу кількість номерів, тому навіть підвищила абонентну плату з 2,5 до 3,5 рублів на місяць (для порівняння: хорошу корову у той час можна було придбати за 12-15 рублів).
Волинський губернський комітет на своєму зібранні постановив зв'язати місто Луцьк телефонним сполученням як з основними пунктами повіту, так і з сусідніми містами губернії. Це завдання знаходилося на розгляді Головного управління пошт і телеграфів.
«Якщо питання про влаштування земської телефонної мережі у губернії вирішиться позитивно, - писав губернатор, - прийняття Луцькою повітовою управою телефонної сітки м. Луцька у своє відання дасть земському управлінню значну економію».
Хоча викупити концесію для влаштування телефонного зв'язку у Луцьку хотіли навіть деякі підприємці з інших міст губернії, справу було вирішено на користь Луцького повітового земства.
Таким був початок телефонізації Луцька.
Події Першої світової війни, як не дивно, сприяли активному розвитку телеграфної і телефонної справи на Волині: дієвий зв'язок між штабами та бойовими позиціями, швидке і оперативне керування військовими діями було запорукою успіху російських військ. Як свідчив Павло Семенович Дубина, колишній чиновник Луцького поштового відомства, поштово-телеграфна контора спочатку знаходилась у будинку, де жила родина Косачів (з кінця ХІХ ст. там було і воїнське «присутствіє»), а з 1916 року – у домі Левензона (нинішній проспект Волі; будинок до наших днів не зберігся). Начальником телефонно-телеграфної станції у Луцьку періоду Першої світової війни був Сергій Іванович Вавілов, пізніше – відомий фізик, академік; у 1945–1951 р.р. – президент Академії наук СРСР.
Жовтневий переворот, часті зміни влади у 1918–1921 рр. не сприяли, технічному прогресу, хоча війська, швидше за все, були телефонізовані, але з початком стабілізації життя у часи Другої Речі Посполитої ситуація поступово змінювалася на краще. У 1925 році поштове відділення у Луцьку знаходилося на вулиці Тадеуша Костюшка, 5 (на Красному). Керував поштою Вінцент Гентковський, йому підпорядковувалося 30 службовців, технік телеграфу, троє телефоністів, троє практикантів і 16 поштарів.
Статистичний збірник "Luck w świetle cyfr i faktów" за 1926 рік подає список телефонів основних державних установ та деяких приватних осіб міста; навіть три ґміни за межами Луцька було телефонізовано: Чаруків (№ 174), Піддубці (№ 187), Полонка (№ 167). Банки, контори, млини, склади, шпиталі, бюро, суд, прокуратуру, поліцію, дирекції, залізничну станцію, деякі приватні помешкання обслуговував телефонний комутатор на 200 номерів. Був і міжміський зв'язок: із Рівним, Дубно, Колками, Ковелем, Ківерцями, Оликою, Рожищами, Торчином, Володимиром-Волинським, Варшавою!
Приватних телефонів було небагато. Серед найвідоміших, для пересічних лучан слід назвати прізвища Влодзімєжа Липинського, лікаря-венеролога (брата В'ячеслава Липинського), будинок котрого досі знаходиться на нинішній вулиці Богдана Хмельницького, і родину Кронштейнів, власників найкрасивіших будинків у Луцьку (у тому числі приміщення нинішнього медичного коледжу по вул. Лесі Українки і обласної прокуратури).
Поштові чиновники (телеграфісти, телефоністи, поштарі) у Табелі про ранги займали не останнє місце. Недаремно одна луцька міщанка, яка мала трьох дочок, мріяла віддати їх заміж: "старшу – за душку-воєнного, середульшу – за студента-вченого, а молодшу – за того чиновника, що по місту листи розносить". Як і всі чиновники, поштові службовці мали свої відмінні ознаки: мундир, шинель, кашкет, форменні кокарди, петлиці і ґудзики. Поштарі ще мали бляху із номером, як у вірші С. Маршака: "С цифрой "5" на медной бляшке, в синей форменной фуражке". Таку інформацію подають і фотокартки початку ХХ століття із фондів Волинського краєзнавчого музею. Хоча, можливо, специфіка роботи телефоністів (робота у закритих приміщеннях, на комутаторах) дозволяла певну свободу при виборі одягу.
Друга світова війна знову відкинула розвиток телефонізації мало не до початкового рівня. Принаймні, у 1960 році телефонні номери в Луцьку були тризначними.
Наталія ПУШКАР,
головний хранитель Волинського краєзнавчого музею
