80 років тому, в ніч із 3 на 4 січня 1945 р., службовці НКВД арештували в Луцьку Адольфа-Петра Шельонжека, ординарія Луцької дієцезії, та ще двох римо-католицьких священників. Так співпало, що одному з них того пам’ятного дня виповнилося 40 років.

Під кінець Другої світової війни, взимку 1944 р., фронт, прокотившись по Волині, пішов далі на захід. Позаду залишилися вивезення й розстріли, скоєні першими совєтами, репресії німецьких окупантів, криваві події Волинської різанини. Проте це ще не означало, що настало спокійніше життя. Другі совєти продовжили репресивну політику своїх попередників, зокрема зачистку Волині від поляків.

Того ж таки року була підписана Угода про евакуацію українського населення з території Польщі й польських громадян із території УРСР. Під словом «евакуація» фактично було завуальоване примусове переселення сотень тисяч українців та поляків. Люди були змушені покидати землі, на яких інколи навіть століттями проживали їхні предки, залишати могили рідних, своє майно і їхати в невідоме. Зрозуміло, що в багатьох випадках про добровільність говорити не доводилося.

Єпископ Адольф-Петро Шельонжек, який із 1925 р. був правлячим єпископом Луцької дієцезії, відмовився покидати ввірену йому паству. Польському офіцеру з маріонеткового Комітету національного визволення, підісланому, щоб вмовити владику «посприяти в питанні евакуації», Шельонжек відмовив, посилаючись на те, що він не отримував про це жодних вказівок від Папи. Це, звісно, не могло сподобатися новим господарям Волині.

Фото єпископа Шельонжека зі справи

Не всі лучани знають, що велична будівля, розташована на вулиці Драгоманова, 26, у якій зараз міститься духовна семінарія Української православної церкви Московського патріархату – це колишній домініканський монастир, у приміщенні якого за міжвоєнних часів був палац луцького католицького єпископа. Крім кімнат, у яких мешкав і працював луцький ординарій, там розташовувалися управління дієцезії, друкарня, адміністративні приміщення різних католицьких громадських і благодійних організацій. Загалом будівлю перші совєти відібрали ще в 1940 р., тож Шельонжеку довелося жити в найманих квартирах аж до літа 1944 р., доки нові володарі не повернули йому кілька кімнат. Як виявилося, повернули ненадовго.

Єпископ Адольф-Петро Шельонжек зі священниками Луцької дієцезії на сходах єпископського палацу. Ймовірно, 1936 р.

Саме тут відбулася драма, річницю якої ми згадуємо. У ніч із 3 на 4 січня 1945 р. до будинку під’їхали кілька автомобілів. Після обшуку, дозволивши взяти лише деякі особисті речі, енкаведисти забрали із собою єпископа та двох луцьких священників, які проживали разом із ним. Варто наголосити, що Адольфу-Петру Шельонжеку на той момент ішов уже 80-й рік. Арештованих помістили у слідчій в’язниці НКВД на вулиці Ягеллонській, 8 (теперішня Лесі Українки).

Одним із цих священників був отець Владислав Буковинський, тодішній парох луцької кафедральної парафії. Так співпало, що 4 січня він мав би святкувати свій 40-й день народження. Він не вперше потрапляв у лапи НКВД – ще за перших совєтів, 22 серпня 1940 р., його вже арештовували. Після піврічного слідства священника засудили до восьми років виправно-трудових таборів. Отець Владислав дивом вижив під час розстрілу в’язнів Луцької тюрми 23–24 червня 1941 р.

Фото отця Владислава Буковинського зі справи

Третім арештованим був Кароль Галензовський, 66-річний священник, перед війною катехит луцької гімназії імені Тадеуша Костюшка. Він, як і отець Владислав Буковинський та єпископ Адольф-Петро Шельонжек, відмовився від «добровільного» переїзду до Польщі і прийняв рішення залишитися зі своєю паствою.

Фото отця Кароля Галензовського зі справи

Варто наголосити, що владика Шельонжек, цілковито усвідомлюючи всі небезпеки, не забороняв своїм підвладним переїжджати до Польщі, з чого і скористалася більшість волинського католицького кліру. Проте для самого єпископа, який не уявляв свого життя без Волині та Луцької дієцезії, яку називав не інакше, як «своєю возлюбленою», таке питання просто не стояло.

Єпископа Шельонжека та луцьких священників помістили в окремі камери, тож за всі 18 днів, які тривало попереднє слідство, вони жодного разу не бачилися. Звинувачення було абсурдним – зрада совєтської вітчизни на користь Ватикану.

22 січня ув’язнених на вантажівці перевезли до тюрми в Ковелі. Владику Шельонжека з огляду на вік посадили в кабіну, натомість отці Буковинський і Галензовський поїхали у кузові. В опублікованих у польському самвидаві в 1970-х рр. спогадах отця Владислава він залишив щемливі слова: «Дивлячись із тюремної вантажівки на те, як поступово зникає з очей Луцьк разом із куполом нашої катедри, я чітко зрозумів, що Луцьк – це безповоротне минуле в моєму житті. […] Що принесе майбутнє? Це буде щось зовсім нове. Зараз ми їдемо до Києва, а потім ще набагато далі на схід. Там, на сході, – моє життєве майбутнє з волі Божого Провидіння. Дай Боже, щоб я гідно виконав цю волю».

День 4 січня 1945 р. став тільки початком їхньої довгої дороги поневірянь по тюрмах, таборах і засланнях. Енкаведисти об’єднали справи Шельонжека, Буковинського та Галензовського зі справами ще п’ятьох священників Луцької дієцезії: Броніслава Джепецького, Юзефа Кучинського, Станіслава Щипти, Адольфа Кукурузінського та Александра Беня в одну спільну справу під номером 148321. Владику Адольфа-Петра Шельонжека завдяки втручанню американських дипломатів у 1946 р., після півторарічного ув’язнення, депортували до Польщі. Решта отримали від 8 до 15 років таборів, загалом 71 рік на сімох.

Їхні долі склалися по-різному. Дехто, відбувши один строк, за якийсь час отримав новий. Юзеф Кучинський встановив «рекорд» серед волинських священників – він відбув 17 років у тюрмах і таборах, а Кароль Галензовський помер у таборі поблизу Спаська в Карлагу в 1950 р. Проте всі вони залишилися вірними Богові та своєму покликанню.

Отця Владислава Буковинського у 2016 р. Римо-католицька церква проголосила блаженним, а беатифікаційний процес єпископа Адольфа-Петра Шельонжека триває.

Анатолій Оліх

На головному фото. Єпископський палац. 1930-ті рр.