Серед героїчних католицьких священнослужителів, які у важкі часи не залишили свою паству напризволяще, був священник Луцької дієцезії Станіслав Щипта. Цьогоріч минають 110 років із дня його народження і 40 із дня смерті.
Станіслав Щипта народився 16 травня 1914 р. у селі Старе Бистре Краківського воєводства (зараз Малопольське) в селянській сім’ї Йосифа Щипти та Анелі Гирчик. Ще навчаючись у державній гімназії в Новому Таргу, хлопець відчув покликання до священства, тож після отримання атестату зрілості в 1935 р. вступив до Луцької духовної семінарії.
23 квітня (за іншими даними – 15 жовтня) 1939 р. його рукоположив у священники ординарій Луцької дієцезії, єпископ Адольф-Петро Шельонжек. Молодий панотець отримав номінацію на вікарія в парафію Пресвятої Діви Марії Розарія в селі Єзьоро (Озеро) Колківського деканату.
Ця парафія була заснована в 1937 р. владикою Шельонжеком у рамках розбудови парафіяльної мережі дієцезії. Вона нараховувала 2 тис. вірян. До неї входили такі села: Вінцентівка, Видранка, Холопини, Стара і Нова Човниці, Язвіни, Мости, Пшебраже та Заще. Хоч парафія була відносно нова, вона все-таки мала свій храм: віряни власним коштом відновили в Озері дерев’яний костел XIX ст. (був знищений після 1945 р.). Нововисвячений священник жив неподалік, у селі Пшебраже (зараз Гайове), а до костелу добирався велосипедом.
У 1943 р. Волинь запалала – розпочалися масові напади відділів УПА на мирні села та хутори, населені поляками. Люди були змушені покидати свої будинки та господарства і власними силами організовувати пункти самооборони або втікати. Одним із таких пунктів самооборони стало Пшебраже, в якому сховалися мешканці навколишніх сіл та хуторів. За кілька місяців у селі назбиралося, за різними оцінками істориків, 10–20 тис. людей.
Пшебраже вистояло під час досить затятих боїв, завдяки цьому пункту самооборони вціліли тисячі поляків, мирних жителів Волині. Командували обороною колишній легіонер 1-го полку креховецьких уланів Людвіг Маліновський (1889–1962 рр.) та Генрик Цибульський (1910–1971 рр.). До польської самооборони входили близько 1200 озброєних чоловіків. У селі звели укріплення й навіть встановили дві 45-мм гармати, зняті з підбитих радянських танків. У липні-серпні 1943 р. під час так званої пшебразької оборони поляки відбили низку атак УПА і провели кілька вдалих рейдів околицями.
Отець Станіслав Щипта фактично був парохом велетенської парафії та військовим капеланом одночасно. Можна уявити, що тоді довелося пережити молодому священнику і яку школу життя пройти. Іноді душпастирської роботи було стільки, що на допомогу мусили приїжджати священники з інших парафій.
У лютому 1944 р. на Волинь прийшли совєтські війська і пшебражанська парафія стала набагато меншою, адже поляки змогли повернутися до своїх осель. Як виявилося, їхні помешкання, якщо й вціліли, то були дощенту розграбовані. В наступні роки, тобто впродовж 1945–1946 рр., совєтська влада майже всіх поляків із Волині репатріювала.
У тому ж 1944 р. луцький ординарій, єпископ Адольф-Петро Шельонжек, відгукнувшись на численні благання вірян про пастирів для тих областей Української ССР, які вже по кількадесят років не бачили католицьких священників, благословив ксьондзів Луцької дієцезії на служіння католикам Полісся та Поділля.
Користуючись тим, що під час німецької окупації на Житомирщині віряни добилися відкриття кількох костелів, єпископ Луцький 29 травня 1944 р. призначив отця Станіслава Щипту помічником отця Фаустина Лісіцького, якого в 1943 р. направили до костелу Святої Софії в Житомирі. Адміністратором Житомирської дієцезії на той момент призначили отця Броніслава Джепецького. І Лісіцький, і Джепецький були священниками Луцької дієцезії.
Душпастирська праця серед житомирян тривала трохи більше як пів року – 23 січня 1945 р. отця Станіслава заарештували. Отця Броніслава затримали ще раніше – 10 січня. Під час попереднього слідства отець Станіслав Щипта перебував у внутрішній в’язниці НКГБ, а 28 червня 1946 р. його перевезли до Лук’янівської тюрми в Києві. В ній, окрім владики Шельонжека, перебували й інші священники Луцької дієцезії.
6 травня 1946 р. Станіслава Щипту засудили за статтями 54–1а і 54–11 Кримінального кодексу УССР до 10 років виправно-трудових таборів.
Фото отця Станіслава Щипти з його кримінальної справи
Покарання він відбував у глухій тайзі в таборах Краслагу (Красноярський край, Росія). Краслаг був організований у 1938 р., це був типовий лісоповальний табір, у його контингенті переважали політв’язні. В 1939–1940 р., коли СССР загарбав нові території, а також після відвоювання цих територій у німців, у такі табори масово вивозили мешканців заходу України, Білорусі, Бессарабії, Литви, Латвії та Естонії. Тож у священників, які волею Провидіння опинилися в цих краях, ані парафіян, ані душпастирської праці не бракувало. Строк отець Станіслав відбув повністю, звільнився аж у червні 1954 р. і одразу поїхав в Україну, на Полісся.
Деякий час він виконував своє служіння нелегально, ризикуючи отримати новий строк. Оскільки в Житомирі поселитися не вдалося, майже рік проживав у селі Слобода-Чернецька (тепер Лебедівка). Нарешті в 1956 р. на прохання досить численної спільноти римо-католиків Житомира він отримав дозвіл на відправлення мес у храмі Святої Софії.
Довідавшись, що в Житомирі є священник, до костелу потягнулися маси вірян. А оскільки місто Житомир – це обласний центр із досить добре розвиненою транспортною мережею, то люди стали добиратися не лише з цього регіону, а й із сусідніх і навіть із Білорусі.
У 1957 р., коли на Великдень до житомирського храму Святої Софії прибули близько 4 тис. католиків, зокрема багато молоді та дітей, влада заповзялася позбутися отця Станіслава. Знайшовши у проповідях елементи «антирадянської пропаганди», уповноважений у справах релігійних культів попередив отця Станіслава: якщо так триватиме далі, він відбере дозвіл правити меси.
Отець Станіслав Щипта. 1950-ті рр.
13 червня, на Святого Антонія, храм знову був переповнений. Сотні сповідей, десятки хрещень та миропомазань… Уже наступного дня отцю Станіславу заборонили відправляти меси в житомирському храмі. Уповноважений у розмові зі священником натякнув, що перепон у разі виїзду до Польщі не буде. Мабуть, саме із цієї причини (щоб примусити виїхати до Польщі) без жодних перешкод із боку влади до отця Станіслава змогла невдовзі приїхати його мати. Такий дозвіл, тим більше у випадку священника, отримати було досить важко.
Мати Станіслава Щипти – перша зліва
Отець Станіслав усвідомлював, що в Радянському Союзі влада ніколи не залишить його у спокої, але зостався служити своїй пастві в Житомирі. Справляти релігійні обряди (так це звучало казенною мовою тодішніх документів) йому можна було лише у Слободі-Чернецькій, але відважний священник, переважно по хатах і нелегально, правив меси, сповідав, хрестив, уділяв таїнства в багатьох інших населених пунктах Житомирської області.
Натомість житомиряни-католики створили ініціативну групу, яка збирала підписи під проханням повернути їм священника. Вони оббивали пороги кабінетів не тільки місцевих чиновників, а й добралися навіть до влади республіки та Президії Верховної Ради СССР у Москві. Влада була змушена піти на поступки – в 1958 р., отримавши останнє попередження, отець Станіслав був призначений парохом житомирського храму.
Саме ці часи стали для Церкви в СССР важким випробуванням. До влади прийшов Микита Хрущов, який розпочав нову антирелігійну кампанію, затверджену на XXI з’їзді Комуністичної партії. Цього разу влада вирішила знищити Церкву адміністративними методами, видаючи різні нормативні акти і створюючи таким чином вигляд обґрунтованості та законності.
Ця політика принесла результати. До 1964 р., тобто до зняття Хрущова, як свідчить статистика, кількість зареєстрованих католицьких громад в Україні зменшилася в шість разів: із 622 у 15 областях станом на 1945 р. до 101 у восьми областях у 1964 р. У семи областях у Католицької Церкви не залишилося жодного храму.
Також варто пам’ятати, що лише невеликий відсоток із цієї сотні вцілілих храмів мав свого священника. Боротьба з релігією велася нещадна. Не тільки адміністративна, а й правоохоронна система совєтської держави, профспілки, колективи підприємств, комсомол, громадські організації включилися в цю боротьбу. Вони залякували вірян, погрожували звільненням із роботи, штрафами, слідкували й доносили. Для священників і непокірних парафій влада встановлювала величезні податки, за несплату яких проти священника могли відкрити кримінальну справу та анулювати державну реєстрацію громади. Уповноважені у справах релігій часом за найменші проступки могли заборонити священнику правити меси чи виїжджати за межі парафії.
Отець Станіслав з парафіянками. Кінець 1960 – початок 1970-х рр.
У цей надзвичайно важкий період отець Станіслав, за яким стежили і якому всіма можливими та неможливими методами намагалися шкодити, вірно виконував своє священницьке служіння. Та й узагалі працю тодішніх священників інакше як героїчним апостольством назвати не можна. На всю територію Житомирської області було всього два священники: отець Станіслав Щипта і отець Роман Янковський (до речі, теж із Луцької дієцезії). Лише в 1977 р. їм на допомогу прибув отець Ян Пурвінський (у 1991–2011 рр. – єпископ-ординарій Київсько-Житомирської дієцезії).
Численні сповіді, меси, переїзди, короткий сон, жодних відпусток чи вихідних – такими тоді були будні священника. Інколи до хрещення чи миропомазання одночасно приступали сотні людей. Але завдяки цій невтомній праці тисячі й тисячі зберегли віру, завдяки цій праці вистояла Католицька Церква в Україні.
Отець Станіслав Щипта відправляє месу
Процесія біля костелу. 1980-ті рр.
Не покладаючи рук, отець Станіслав, попри важку хворобу, працював на ниві Господній до самої смерті. Помер він 28 березня 1984 р., коли сідав в автомобіль, щоб їхати відправляти чергову месу. Похований у Житомирі.
Похорон отця Станіслава. Молитву читає отець Ян Пурвінський
Нагробний пам’ятник на житомирському кладовищі
Анатолій Оліх
Фото надав отець-канонік Віктор Маковський, священник Київсько-Житомирської дієцезії
