Віктор Панасюк – мій викладач, одна з найбільш ерудованих і неординарних постатей історичного факультету Волинського національного університету імені Лесі Українки. Його надзвичайно цікаві методи викладання, помножені на толерантність, завжди підказували студентам, що вони недарма обрали фах історика.

Під час зустрічі у Волинському краєзнавчому музеї в Луцьку, де Віктор Васильович нині працює, він поділився історією своєї польсько-української родини.

Дідуся призвали до Війська Польського

Дідусь і бабуся Віктора Панасюка по материнській лінії походили з польської колонії Дерманка (розміщувалася за кілька кілометрів від села Пшебраже, сьогодні Гайове в Луцькому районі, – авт.): «Мій дідусь Станіслав Пешко народився в 1906 р., а бабуся Філомена, в дівоцтві Конефал, – у 1911 р. Вони походили зі звичайних польських селянських родин. Дідусь був господарем і працював на різноманітних роботах. Бабуся Філомена була шостою дитиною в сім′ї, її мама померла при її народженні. Після цього старша сестра бабусі Яніна, яка вже була заміжня, взяла її на виховання. Бабуся не закінчила навіть однокласної школи, але мала неформальну освіту. Вона з раннього віку працювала помічницею покоївки в однієї пані в Ківерцях. Окрім цього, допомагала з роботою на городі та в саду. Згодом її влаштували на роботу до жінки, що була огородницею. Таким чином, моя бабуся виросла професійною огородницею і була доброю фахівчинею у цій сфері».

«Десь на початку 1930-х рр. дідусь і бабуся побралися. У 1934 р. у них народилася дочка Люцина, в 1936 р. – син Збігнєв-Мар′ян, у 1938 р. – дочка Яніна. Вже після війни народився Юрек, який прожив лише кілька місяців, і в 1949 р. – найменший Едвард», – говорить Віктор Панасюк.

У вересні 1939 р. дідуся Станіслава призвали до Війська Польського, а бабуся Філомена лишилася із трьома дітьми в Дерманці. Внаслідок військових дій дідусь опинився в тривалому полоні, він перебував в одній із західних зон окупації Німеччини. В той час усі поляки й українці, які перебували в цій країні, ховалися від радянської влади, що прагнула відправити їх до Східної Німеччини, тобто до радянської зони окупації.

«Дідусь намагався відшукати свою родину, яка вже на той час покинула Дерманку, але писав польською і не отримував листів у відповідь. Після цього він легалізував себе в радянській зоні окупації Німеччини і почав клопотати про повернення до своєї родини на Волині.

Під час Другої світової війни, коли почалася напруга між поляками й українцями, бабуся із трьома дітьми мусила піти, як вона казала, до лісу на Пшебраже. Коли вони переховувалися разом з іншими поляками у лісі біля Пшебража, моя мама Яніна застудилася від холоду і через це дуже гучно плакала на весь ліс. Так гучно, що могла демаскувати схованку, де перебували поляки. Дійшло до того, що хтось зі старшини усієї групи, яка переховувалася, вирішив, що її потрібно втопити, аби вона не видала сховок. Моя бабуся Філомена змагалася до останнього за свою дитину. Врешті донька заспокоїлася. Пізніше одужала. Бабуся ніби розуміла всі обставини, але в мене було враження, що для неї це була травма на все життя, з якою вона не могла змиритися. Вона нікому не виставляла жодних рахунків, але їй було прикро, що поляки, з якими вона перебувала, прийняли таке рішення. Як я зміг реконструювати ці події, це було проти зими 1943 р. Тоді ж наростали облави і нагонки з українського боку. Одного разу, коли виникла нагода, бабуся попросилася в обоз червоних партизанів, які їхали в сторону Луцька. Взимку 1943 р. бабусю з трьома дітьми привезли на возі до міста», – розповідає Віктор Васильович.

Вони одне одного не впізнали

Дідусь і бабуся зустрілися в Луцьку вже після війни: «Бабуся про дідуся нічого не знала. Навіть на момент закінчення війни у 1945 р. жодної інформації про нього вона не мала. Дідусь Станіслав повернувся до Луцька чи то в 1946 р., чи то в 1947 р. Бабуся в той час працювала в пекарні в нічні зміни, а вдень підробляла у солдатській та офіцерській лазні, розташованій за старим польським вокзалом, де прала білизну й мундири. Одного разу, коли вона поверталася з лазні, їй назустріч ішов, за її словами, гарний хлопець. Він був у мундирі, якого вона ніколи не бачила, хоча зналася на військових формах. Згодом виявилося, що вона розминулася зі своїм чоловіком. Бабуся і дідусь не впізнали одне одного, оскільки дуже змінилися за роки війни».

«Невдовзі після повернення дідуся розпочалося масове виселення поляків. Майже всю нашу родину загнали на вокзал і тримали, аж поки продукти не закінчилися, а потім почали вивозити до Польщі. Дідусеві тоді показали підписані ним документи, де він просив дозволу повернутися до Радянського Союзу. Він відповів, що хотів лише забрати свою сім′ю, а не лишатися жити тут. Виявилося, що бабуся з дітьми мали право на виїзд до Польщі, а він – ні. Через це вони лишилися в Луцьку, всі інші їхні родичі виїхали.

Дідусь почав працювати з бабусею в пекарні. Вдень ще підробляв на Луцькій міській електровні. Вони жили за двором старої школи № 9. На її місці сьогодні розташовується Луцький ліцей № 4 імені Модеста Левицького. Тут був густозаселений масив одноповерхової забудови. Помешкання були поганої якості, напівзруйновані, а навпроти – територія старого українського цвинтаря. І дідусь тут час від часу працював копачем могил. В один із ранків його викликали сюди, щоб він викопав могилу. Він тоді знесилений заснув на голій холодній землі. Згодом він захворів на туберкульоз. Хвороба прогресувала і в 1952 р. дідусь помер. Це було за дев’ять років до мого народження. Дідуся Станіслава я знаю лише з оповідок», – зазначає Віктор Васильович.

«Бабуся Філомена розповідала цікаву історію про свої заробітки в селі Красностав (сьогодні у Володимирському районі Волинської області, – авт.) у ранньому повоєнні. Бабусина знайома пані Рихлюк запросила її поїхати до села і попрацювати на полі, аби щось заробити для дітей. Поблизу Красноставу діяло українське підпілля, бабусі наказали прикинутися німою, аби не видати себе, бо якби сказала щось польською, то була б біда. Тож бабуся мовчала, хоча люди приходили до неї, хотіли розговорити. Пані Рихлюк натомість усіх відганяла й казала не заважати працювати. Ось такі були заробітки в тому Красноставі. Після смерті дідуся бабуся продовжувала працювати в пекарні. Вона була вправною пекаркою. Виховувала дітей. В їхньому інтернаціональному дворі також проживала родина Панасюків, де старшим сином був хлопець на ім′я Василь», – розповідає співрозмовник.

Мусили втікати до Луцька

«Мої дідусь і бабуся по батьковій лінії Панасюк Денис Кирилович і Килина Григорівна, в дівоцтві Плисюк, походили із села Мала Городниця (сьогодні у Дубенському районі Рівненської області, – авт.). Там вони жили, там і побралися. У 1935 р. народився мій батько Василь. По документах його записали народженим у 1937 р., бо після війни багатьох хлопчиків робили молодшими, аби раптом не потрапили в призовний вік на випадок війни. В 1937 р. народилася батькова сестра Неоніла. В родині ще виховували рідну небогу бабусі – Ганну Василівну Кунс. Її маму замордували за обставин воєнних і не зовсім зрозумілих.

Узимку 1943 р. моя українська частина родини також мусила втікати від українських «лісових братів» (маються на увазі українські партизани, – авт.). Після приходу радянської влади хтось із бабусиної родини був у комсомолі та працював секретарем сільської ради, вів документацію. Коли тривала німецько-радянська війна, то українське підпілля, очевидно, пригадувало родині всі ці епізоди. Бабуся Килина згадувала, що були неприємні нічні візити. Вона передчувала біду, тож сім’я теж вирішила втікати до Луцька в обозі червоних партизанів», – продовжує Віктор Панасюк.

Загалом він відзначає, що в його родині завжди обговорювалася безперспективність виставлення рахунків сторонам за події Другої світової війни – чи польській, чи українській. Він виховувався в усвідомленні, що це був взаємний гріх братовбивства, і в таких переконаннях перебуває й досі.

Про життя свого дідуся Дениса Віктор Васильович розповідає так: «У 1944 р., напевно, вже з Луцька дідуся призвали на фронт. Він був із когорти «чорносвитників» (умовна назва призваних до Червоної армії чоловіків із регіонів, визволених від нацистів у 1943–1944 рр., які були погано обмундировані і навчені, – авт.). Дійшов до Кенігсберга (сьогодні Калінінград у Росії, – авт.). Отримав поранення, лікувався й помер, коли я був у дев’ятому класі. Усі мої пригоди були пов′язані з українським дідусем. У нього була скриня, в якій він зберігав документи й медалі, а також скрипку. Грав рідко. Також мав дримбу. Окрім скрипки, в нього ще були том «Кобзаря» і байки Степана Руданського, частину з яких він знав напам′ять».

У багатонаціональному подвір′ї

«Узимку 1943 р. польська родина Пешків і українська Панасюків опинилися в Луцьку. В одному дворі поряд виростали мій батько Василь і мама Яніна. Вони були знайомі з дитинства. Разом ходили до школи. Тато після закінчення сьомого класу пішов працювати, оскільки був найстаршим сином у сім′ї. До армії він підробляв на автозаводі, а потім пішов на понадстрокову військову службу в авіаційну дивізію, де прослужив 28 років до виходу на пенсію. Лише маючи 75 років за наполяганням родини він врешті залишив роботу техніком на підшипниковому заводі. Батько на відміну від мене вмів ремонтувати все – від годинника до літака (усміхається, – авт.). Він помер у 2010 р. Мама також закінчила лише сім класів школи. Працювала у Волинському облвиконкомі (сьогодні тут розташоване центральне приміщення Волинського краєзнавчого музею, – авт.). Спочатку була помічницею діловода в канцелярії, а потім – секретаркою у приймальні голови облвиконкому. На цій посаді вона працювала 40 років до виходу на пенсію. Ціле життя мала проблеми через хворобу, яку перенесла в дитинстві», – зазначає Віктор Васильович.

Про традиції своєї родини згадує так: «Мама розповідала, що після війни вони відвідували костел в Луцьку і римо-католицьку капличку на старому польському цвинтарі, де зараз Дім панахиди. На початку 1950-х рр. закрили і капличку, і костел. У капличці був охрещений мій дядько Едвард. На правому внутрішньому дворі польського цвинтаря розміщена могила дідуся Станіслава, його поховали там у 1952 р.

Пригадую, що на початку 1970-х рр. цвинтар почали руйнувати. Нашій родині пропонували ексгумацію і перенесення могили на цвинтар в селі Гаразджа поблизу Луцька. Потім повідомили, що могилу можна не руйнувати, а символічний надгробок перенесли до стели пораненого солдата. Там сьогодні є плита – Пешко Станіслав Андрійович. Я щороку приходжу туди 8 травня, оскільки обидва мої дідусі, і польський, і український, народилися 8 травня».

Переїзд бабусі Філомени до Польщі

«Наприкінці 1950-х рр. розпочалося листування з польською родиною, яка виїхала до Польщі. Близько 1963–1964 рр. бабуся Філомена вперше поїхала до них. Її переконали лишитися, оскільки діти вже були дорослі. Мій дядько Едвард ще був у юначому віці і навіть на деякий час поїхав до Польщі, але зрештою повернувся. Таким чином, бабуся лишилася жити в Польщі у Мальборку (сьогодні у Поморському воєводстві Польщі, – авт.), де опинилася частина нашої родини. Інша частина родини проживала у Вроцлаві й Ополі.

Бабуся ще вийшла там заміж, а потім овдовіла. У 1987 р. вона переконувала, щоб хтось із нас приїхав до її заміського будинку на постійне місце проживання, але ми вирішили лишитися. Батько був військовим і це могло погано для нього закінчитися. Задля чергової поїздки до Польщі доводилося брати дозволи в спецслужб. Врешті у 1987 р. бабуся переїхала до Луцька і померла тут у 1994 р.», – каже Віктор Васильович.

Викладач

«Я народився в 1961 р. У 1978 р. закінчив школу. До останнього розмірковував, чи далі піти навчатися на англійську філологію, чи на історію. Потім вирішив, що й так знаю українську, російську та польську мови. Окрім того, додатково займався із вчительками англійської і німецької мов. Все-таки вирішив піти на історичний факультет. На четвертому курсі отримав запрошення працювати в Луцькому державному педагогічному інституті імені Лесі Українки. У 1982 р. мене призвали до війська. Службу я формально проходив в дивізії ракетних військ спеціального призначення, штаб якої квартирувався в Луцьку, а фактично працював екскурсоводом у музеї дивізії. Прослужив по спеціальності, хоча і бачив усі ці ракетні штуки (усміхається, – авт.).

У 1984 р. почав працювати лаборантом кафедри всесвітньої історії, згодом – викладачем із погодинною оплатою. Так почалася моя історія викладання, що тривала до вересня 2020 р. Відтоді працюю в науково-методичному відділі Волинського краєзнавчого музею», – розповідає Віктор Васильович.

«Наша родина завжди існувала у двох режимах католицьких і православних релігійних святкувань, послуговувалася двома календарями. Я завжди знав, що маю українських дідуся з бабусею і польську бабусю», – каже Віктор Панасюк. Про своїх найрідніших він часто з особливою теплотою розповідав нам, своїм студентам. І пан Віктор, і його мама, Яніна Панасюк (на жаль, із нею ми не змогли поспілкуватися з огляду на стан її здоров’я), – багаторічні члени Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської.

Віктор Панасюк на зустрічі місцевих істориків та дослідників польсько-українських взаємин з Анджеєм Завістовським з Інституту національної пам’яті Польщі, яка проходила у 2016 р. у Товаристві польської культури на Волині імені Еви Фелінської

Наприкінці нашої розмови до Віктора Васильовича зателефонувала мама. Він запевнив її, що наша мандрівка життєвими перипетіями Пешків і Панасюків добігає кінця і він невдовзі буде вдома.

***

Текст написано в рамках проєкту «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей».

Сергій Гладишук

На головному фото: Віктор Панасюк у Волинському краєзнавчому музеї