17 травня в Луцьку відбулося літургійне впровадження на єпископську кафедру нового ординарія Луцької дієцезії єпископа Віталія Скомаровського. Урочисте богослужіння з цієї нагоди відбулося в кафедральному Соборі Святих апостолів Петра і Павла. Із єпископом Віталієм Скомаровським ми розмовляли наступного дня.

– Ким Ви відчуваєте себе в житті?

– Відчуваю себе покликаним до священства. Я хотів бути парафіяльним священиком, а довелося бути і канцлером, і ректором семінарії, і єпископом. Проте це були завдання, які переді мною ставила Церква. Але загалом – це покликання священика Римсько-Католицької Церкви.

– Отче, як би Ви в кількох словах окреслили свою дорогу до служіння Богу? Ви, мабуть, у дитинстві не думали, що будете священиком?

– Я походжу з Бердичева і виріс у віруючій католицькій сім’ї. Це були радянські часи, коли релігія зазнавала утисків. Але парафія у нас була і мене з дитинства мама водила до храму, я навіть грався у священика. Але потім школа, старші класи, медичне училище... Радянське виховання пригасило в мені ці імпульси. Коли я був студентом, то пережив навернення і почав служити до літургії, був міністрантом. Я познайомився зі священиками. Мене вразили ці люди, я ніде таких не зустрічав.

– Але це було на фоні радянської реальності, якій хотілося чинити опір, чи у Вас була така життєва потреба? Що було першим імпульсом?

– Родинна трагедія – загинула моя молодша сестра. Для мене, як молодої людини, це стало потрясінням. Тоді я побачив життя таким, яким воно є, а не таким, яким я його собі уявляв.

Колись я допомагав як водій одному священику, котрий служив у парафіях, розташованих на відстані 250 км одна від одної. І коли я побачив цю працю священика зблизька, побачив, що так багато є потреб, а так мало рук для цієї праці, у мене виникло бажання допомогти. Мені подобалося, що священик допомагає людям, навчає їх чогось. Багато людей потребували тоді цієї роботи.

– Тобто Ви зробили осмислений вибір, фактично знаючи працю священика із середини?

– Так, я ніколи не розчаровувався. Ще до армії я сказав цьому священику, що теж хочу служити Богу. Він мені сказав, що це неможливо, що потрібно спочатку піти в армію. Я відслужив і поступив до семінарії в Ризі. У Радянському Союзі були тільки дві католицькі семінарії – в Ризі, де навчання проводилося російською мовою, та Каунасі, де навчалися литовською.

– Як відбувається процес відречення від мирського життя?

– До цього ніхто не змушує. Коли священик вірний своєму покликанню, це не є проблемою.

– Скільки Вам було років, коли Ви відчули свою місію, відчули, що Ви маєте кого вести за собою?

– Мене рукоположили, коли мені було 27 років. Потім я працював вікарієм, тобто помічником настоятеля у Бердичеві. Пізніше в Житомирі, де я відповідав за кілька парафій. Самостійна праця почалася в Сумах.

– Паства міняється? Ми залишаємося традиційними чи змінюємося?

– Я думаю, що це, як мода: одяг можна змінити, але людина залишається, звичайно, з часом змінюється. Проте глибинні потреби людини завжди ті самі.

– У 90-ті роки, коли не стало комунізму, стало модно вірити. Чи Ви прослідкували шлях від хрестика як декорації до глибокої віри або той шлях, який людина пройшла, щоб зрозуміти справжнє призначення символу, який вона носить.

– Буває, що людина проходить цей шлях, буває що ні – приходить і десь іде. По-різному складається. Кожна людина має свою історію, кожна має свій шлях до Бога. Його можна назвати не тільки шляхом людини до Бога, але й шляхом Бога до людини. Бо в дійсності, якби Бог не діяв, не звертався до людини, то ми б не могли його самі знайти. Ми знаходимо Його, тому що Він нас шукає, кожного по-своєму.

– Ян Павло ІІ став святим. Колись Він був для мене членом родини, був дуже близький мені, коли Його не стало, я відчув пустку. Багато моїх знайомих кажуть те саме.

– Ян Павло ІІ був фундаментальною людиною, закладав певні підвалини. Для того, щоб оцінити, чи на цих підвалинах щось повстало, потрібен час. Те саме можна сказати про Другий Ватиканський Собор, який відбувся 50 років тому, проте до цього часу його рішення, якісь ідеї ще вимагають втілення в життя Церкви.

– Але ж підвалини заклав Ісус. Можливо, Ян Павло ІІ відновив у нас безпосередність переживання...

– Так, єдиною підвалиною є Бог. Проте Ян Павло ІІ задавав певний дух.

– Коли Він помер, я слідкував за реакцією інших людей, за реакцією ЗМІ. Один із російських сайтів написав тоді: «Уже завтра, мабуть, завершиться цей католицький Вудсток». Мене це вразило і образило. Я подумав тоді, що на ці теми я більше ніколи не буду розмовляти з православними. Помилився. Через три чи чотири роки один чоловік сказав мені: «Ти знаєш, стільки, скільки дав нам ваш Папа, мабуть, ніхто з наших патріархів цього не зробив». Я перепитав, що Він їм дав. Відповідь: «У вас Господь – це близький друг. Я зрозумів, що це не «бозя», яким мене лякають із дитинства. Ви з тим, хто провадив вас до Господа, також прощалися як із другом». У нас почався діалог. Ян Павло ІІ допоміг. Як Ви вважаєте, між православними та католиками можливий прямий діалог?

– Можливий. Ми можемо між собою розмовляти. Те, що не вдається, це інша справа.

– Це політики нам заважають, чи ми не до кінця відчуваємо потребу?

– По-перше, потрібно усвідомити, що ми належимо до різних світів. Діалог можливий, але ми не можемо його спрощувати. І цей діалог буде відбуватися, якщо ми навчимося поважати і слухати одне одного. Ще одна проблема – проблема теології. Потрібно визнати, що хоча католицька церква переживала гоніння на радянській території, то в Західній Європі вона гонінь не зазнала, там вільно розвивалася теологія. Коли в Україні настала свобода, весь європейський розвиток натурально став також нашим здобутком. Православна церква такої можливості не мала. Вона була повністю під пресом, усі 70 років. І це треба мати на увазі. Думаю, що з часом цей діалог виглядатиме інакше.

– У сучасному західному світі Церква не завжди відіграє провідну роль. Наприклад, у Франції...

– Думаю, що кожен час має свої небезпеки та виклики. Нині ми щораз більше входимо в медіа-світ, який несе великі небезпеки, коли людина абсолютно не орієнтується і не розуміє, де правда і чи взагалі вона є, кому можна вірити. Церква теж переживає різні труднощі. Але я думаю, що Церква з цим справиться.

– Як Ви ставитеся до такої тези: «Для чого мені церква? Якщо мені потрібно поговорити з Богом, я піду в поле й помолюся»? Це внутрішня лінь чи гіпокризія?

– На це питання неможливо відповісти коротко. Проте зазначу, що Церква – це не людський винахід. Якщо Христос установив свою Церкву – спільноту апостолів, розділив між ними завдання, то, мабуть, вона потрібна. Якби не була потрібна, то для чого тоді Господу було б її засновувати? Цікаво, що церковні таїнства не відбуваються за принципом «Я сам собі». Я сам себе не можу охрестити. Я сам собі не можу відпустити гріхи. Але коли я приймаю Таїнство в церкві і священик мені каже: «Я відпускаю тобі гріхи», то я можу довіритися цим словам. Церква виховує смирення, послух, довіру. Якби Церкви не було, я не мав би опори, не був би впевнений, чи я не помиляюся. Людина має сумніви, а Церква є гарантом, даючи вчення, яке зберігає від самого Христа.

– Які Ви матимете до нас, як до пастви, прохання?

– У мене нині починається період служіння і перше, що я повинен і хочу робити – пізнавати. Пізнавати дієцезію, парафії, священиків.

Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК