В одному з варшавських сховків нещодавно натрапили на коробку з документами і фотографіями, які належали одному з героїв наших публікацій. Щоб знайти інформацію про власника, людина, яка відкрила цю коробку, ввела ім’я в гуглі. І натрапила на сайт «Волинського монітора», на текст із рубрики «Родинні історії».
П’ять років тому наша редакція розмістила першу публікацію в рубриці «Родинні історії». Вона з’явилася завдяки співпраці з фундацією «Свобода і демократія» та фінансовій підтримці нашого проєкту «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей», наданій Канцелярією голови Ради міністрів РП, яка на той час розпоряджалася коштами для Полонії та поляків за кордоном (із 2024-го цими коштами розпоряджалося Міністерство закордонних справ РП).
За це час у газеті й на сайті «Волинського монітора» вийшли 92 родинні історії, які нам розповіли понад 100 людей. Оскільки часто нашими співрозмовниками були водночас син чи донька із мамою або дружина з чоловіком, такі оповіді ми зазвичай об’єднували в одну.
Багато хто не наважувався на розмову з нами, зазначаючи, що не має що розповісти. Проте коли вони все-таки розпочинали свою оповідь, ми виявляли в ній стільки неймовірних фактів, що можна було б і добрий фільм зняти. Ми знаємо, що ці факти зацікавили багатьох читачів. Цінним для нас є й те, що корисну інформацію в цих текстах знайшли науковці.
Історик Сергій Гладишук, із яким ми починали проєкт, а потім журналістка Ольга Шершень, яка перейняла після нього естафету, записували родинні історії, зокрема, в Ковелі, Тернополі, Камені-Каширському, Здолбунові, Рівному, Кременці, Дубні, Костополі, Сидорові, Гусятині, Збаражі, Чорткові, Маневичах, Ківерцях, Берестечку, Кутрові, Любешеві, Дубровиці, Суходолі й Топчі. І, звичайно, низку історій ми записали в Луцьку. Ми почули розповіді з Вінницької, Хмельницької, Житомирської, Рівненської, Тернопільської та Волинської областей, низки регіонів Польщі, а ще родинні спогади з польсько-білоруського і латвійсько-білоруського прикордоння та із заслання в Сибіру й Казахстані.
Хтось із наших співрозмовників походить із родин, які століттями живуть на своїй малій батьківщині. Хтось потрапив до тих населених пунктів, де нині живе, в часи незалежної України чи в радянський період, бо там знайшов роботу, одружився чи переїхав жити до дітей.
Є й інші історії.
Наприклад, польські предки Романа Павлюка походили з Люблінщини. В часи Першої світової були біженцями. Після численних переїздів повернулися на Люблінщину, а в середині 20-х рр. у пошуках роботи переїхали на Волинь: спочатку в Мацеїв (нині Луків), а потім у Маневичі.
Предки Чеслава Хитрого з Рівного теж походили з Люблінщини. У 20-х рр. купили землю на хуторі біля Яринівки, довго корчували пні на ній і приводили її до ладу власними руками.
Родина Валентина Ваколюка опинилася на Волині, втікаючи з Поділля від більшовиків. Тут знайшла прихисток біля родичів, які жили у Красноволі.
Рідні Івана Пейка з Гусятина потрапили до поблизького Сидорова на Тернопільщині під час виселення українців із Польщі до УРСР. Єва, друга дружина його діда-поляка, була українкою. Із першою дружиною Розалією він мав трьох дітей, у шлюбі з Євою народилися ще двоє. Під час виселення вона, на той момент уже вдова, з усіма дітьми потрапила до Сидорова.
Прадід Марії Пустельник, Кароль Худзіцький із Люблінщини, був учасником Січневого повстання (1863–1864 рр.). Втікаючи від російських репресій, він перейшов кордон з Австро-Угорщиною і так потрапив до Чорткова.
Прадід Людмили Плотнікової походив із Бохні. Він був учасником Першої світової війни, воював в австро-угорській армії, якимось чином опинився на Житомирщині.
Нині ми з нетерпінням чекаємо на продовження історії з варшавського сховку. Знайдені там фото і документи однією ниткою пов’язують у спільну історію Волинське Полісся, луцьку тюрму, сибірське заслання, Армію Андерса, Лондон і Варшаву. Ще не знаємо, чи все це ми зможемо описати, але впевнені в силі родинних історій. І, звісно, інтернету, завдяки якому публікації знаходять люди, які навіть не здогадувалися про наше існування. Вони просто шукали інформацію про рідних і знайшли її в наших родинних історіях. Таким чином нам вдалося не одній родині допомогти довідатися більше про себе чи відновити давно втрачені контакти.
Ми вдячні всім, хто поділився із нами спогадами, а ще тим, хто допомагав нам знайти людей, давав контакти або супроводжував нас до співрозмовників пішки чи підвозив власним транспортом туди, куди складно дістатися автобусами. Дякуємо всім домівкам, бібліотекам, польським організаціям і римо-католицьким парафіям, у яких нас люб’язно приймали, щоб ми мали можливість записати історії.
Особливу вдячність редакція висловлює головам польських організацій: Софії Михалевич зі Здолбунова, Іванові Пейку з Гусятина, Мирославі Лабенській із Костополя, Галині Сокальській із Берестечка, Владиславу Багінському з Рівного, Петру Фризу з Тернополя, Анатолію Герці з Ковеля.
Завершити цей текст доведеться мало оптимістичним повідомленням. Цього року ми не отримали від Сенату РП, нового розпорядника коштів із польського бюджету для Полонії, фінансування для родинних історій. Тож їх тепер на наших сторінках буде набагато менше. На жаль, через зменшення фінансування для польських медіа за кордоном ми не зможемо виділити кошти щонайменше на доїзд наших журналістів до співрозмовників, зокрема у віддалені від Луцька населені пункти.
Наталя Денисюк
