«Я зростала з розумінням того, що ми одна сім’я й ми одне одному допомагаємо. Я ціную те, звідки я родом, яке моє коріння, ким я є. І дуже горджуся, що походжу з такої родини. Мабуть, я не була б настільки впевненою в собі, якби не мама, дідусь і бабуся, які завжди мене підтримували», – говорить Тетяна Поліщук.

Вона вчителька польської мови в Луцьку, членкиня Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської та Волинського обласного відділення Спілки вчителів-полоністів України імені Габріелі Запольської, учасниця хору при катедрі Святих Апостолів Петра і Павла в Луцьку.

Наша співрозмовниця – з Томашгорода Рокитнівської громади Сарненського району Рівненської області. Нині мешкає та працює в Луцьку. «Волинському монітору» Тетяна Поліщук розповідає свою родинну історію.

Поляки знайомилися в костелі

Прапрадід Йосип Лех із сім’єю жив у Ломську (зараз це село увійшло до складу селища Томашгород). Із прапрабабцею Ельжбетою вони мали четверо синів: Антона, Людвіга, Міхала і Томаша. Йосип працював у місцевого землевласника й сам мав багато земель, на яких господарював.

Прадід Томаш Йосипович Лех (?–1947) і прабабуся Тофіля Рафалівна Гарбовська (?–1968) познайомилися в костелі в Сехах (зараз село Томашгород, не плутати із селищем Томашгород). Мешкали в Ломську. В них було четверо дітей: Станіслав, Ян (1937–2016, дідусь нашої співрозмовниці), Яніна та Францішек.

«На той час костелу в Ломську не було. Католицький храм діяв у сусідньому селі Сехи. Якось я розпитувала, як наші всі познайомилися свого часу. Наприклад, прапрадід і прапрабабуся жили в одному селі, а от уже прадід і прабабця – з різних сіл. Прадід – із Ломська, а прабабця – зі Стариків (зараз також Рокитнівська громада Сарненського району, – авт.). І мені відповіли: в костел їздили. Тобто поляки з усіх околиць їздили на служби до храму в Сехах і там знайомилися. В роки Другої світової війни костел у Сехах спалили», – зазначає Тетяна.

Рідне село її прабабусі Старики також спалили в той період. Тому родичі Тофілі, зокрема її мама, сестра і брат, перебралися до неї з чоловіком у Ломськ.

«Прадід Томаш був каменярем. Загалом Томашгород і навколишні села давно відомі покладами каменю. Зараз тут є і діючі кар’єри, і вже затоплені. Прадід виготовляв, зокрема, надгробні плити. Вдома досі лежать камені, над якими він працював. І його діти, і його онуки, і його правнуки не зачіпали їх», – говорить Тетяна.

Томаш Лех (сидить) на роботі на кар’єрі

У роки війни Томаша Леха мобілізували. Він воював у складі Польської народної армії. Був нагороджений. Під час служби сильно підірвав здоров’я, тому невдовзі після повернення додому з війни помер.

Томаш Лех (зліва)

«Найменший син Францішек батька не бачив. Прабабуся залишилася сама з чотирма дітьми. Знаю, що після війни матір Тофілі хотіла виїхати в Польщу, кликала і її з собою, але прабабця не захотіла їхати на невідомі землі з чотирма дітьми на руках. До того ж багато поляків ще тоді лишалося тут. Матір Тофілі виїхала, але згодом повернулася, допомагала з онуками», – каже Тетяна.

Тофіля Лех перша, кого поховали на новому цвинтарі в селищі Томашгород, досі діючому. Попередньо поляків ховали на старому католицькому цвинтарі, на місці якого зараз розташована школа. Ті, хто мав змогу, перенесли останки своїх близьких на нове кладовище. Рідні нашої співрозмовниці перенесли останки Томаша Леха, які підхоронили до могили Тофілі.

Томаш і Тофіля Лехи в Ченстохові

Дідусь і бабуся працювали на Ярівському гранітному кар’єрі

«Мій дідусь – Ян Томашович Лех, бабуся – Марія Яківна Росоха (1941–2022). Дідусь – поляк, а от бабуся – з польсько-української родини. Дідусь розповідав, що їм тяжко жилося, коли він ще малим був. Його батько помер після війни, мама лишилася з чотирма малими дітьми. Як казав, потрібно було навчитися виживати. Треба було піти в ліс, надерти кори, щоб зробити постоли, щоб було в що взутися… Дідусь завжди наголошував, щоб я вчилася.

Ян та Марія Лехи

Бабуся – з села Чабель (тепер Вирівська громада Сарненського району, – авт.). Вона одна з восьми дітей. Як казала, всі рано мусили йти працювати, тому що потрібно було допомагати батькам.

Як познайомилися дідусь із бабусею? Дід, коли розбудовувалися кар’єри, вивчився на белазиста (водій кар’єрного самоскида; розмовна назва від марки машин «БелАЗ», – авт.). А дівчат із сусідніх сіл забирали вантажівкою і привозили на роботу на кар’єр, де вони вручну вантажили каміння. Бабуся розповідала, що їй дуже сподобався дідусь: він працював на самоскиді й за змоги допомагав їм. Казала: як він звільниться і до нас під’їде, допоможе завантажити те каміння, то ми були такі вже задоволені. Також вони ходили до клубу. Бабуся говорила, що дідусь гарно танцював. Казала: таке враження ніби він землі не торкався. Він навчив бабусю танцювати краков’як», – розповідає Тетяна Поліщук. 

У Яна та Марії Лехів народилося троє дітей: Юрій, Анатолій і Людмила (1968 р. н., мама нашої співрозмовниці).

«Бабуся розповідала, що мою маму хрестили в костелі в Пінську. Ще казала, що має трьох похресників, яких не знає. Я ще перепитувала: як це? Вона пояснювала: коли вони приїхали хрестити маму, до неї звернулися люди, які також приїхали хрестити своїх дітей. «Ви католики, і ми католики. Будете нашою хресною? У нас усе є. Похрестіть нашу дитину». Отаке було. Ще мій дідусь повчав мене: як будеш хрестити своє дитя, то вибирай людей, які ходять на служби, щоб дитина росла у вірі», – говорить Тетяна.

Візит отця Серафима Кашуби до Томашгорода

Людмила Лех навчалася в Рівному. Вийшла заміж за Миколу Кравчука (1969–2000). Сім’я мешкала в селі Горбів (зараз Гощанська громада Рівненського району). Подружжя виховувало трьох дітей: Тетяну (наша співрозмовниця, 1991 р. н.), Ірину та Андрія. 

«Я найстарша. Тато помер, коли мені було дев’ять років. Після його смерті дідусь забрав нас до селища Томашгород. Дідуся і бабусю по тату, а також інших родичів по його лінії я направду не знаю. Коли ми переїхали, зв’язки з цією гілкою родини втратилися… Мама же мусила працювати на різних роботах. Щоб заробити на життя, вона мусила їздити на заробітки. Тоді нами опікувалися дідусь і бабуся», – каже Тетяна.

Людмила (в дівоцтві Лех) і Микола Кравчуки

«Польська мова заполонила моє серце»

Великий вплив на виховання нашої співрозмовниці, формування її ідентичності мав саме дідусь Ян Лех. 

«Я завжди була поруч із дідом. Я швидше навчилася запрягати, розпрягати коня, водити його на пасовище, ніж щось робити на кухні. Дідусь був дуже толерантний, спокійний. Він ніколи не сказав жодного поганого слова. За потреби з виховною метою говорив лише приказками і притчами. Зараз ці дідусеві розповіді допомагають мені на уроках комунікувати з учнями. І у своїй сім’ї, у взаєминах із чоловіком, сином, я рівняюся на дідуся та бабусю. Вони жили в злагоді та взаєморозумінні. Скрізь були разом. Сіно гребти – разом, на кухні – разом, по господарстві – разом», – зауважує Тетяна Поліщук.

Тетяни Поліщук із дідусем і бабусею в день випускного

Тетяна Поліщук із мамою Людмилою та сестрою Іриною

Тетяна Поліщук із чоловіком Тарасом і сином Станіславом

Із дитинства важливе місце в її житті посідає костел. Новозбудований храм у селищі Томашгород консекрували у 2005 р. До того служби відбувалися в хатині.

«Перші священники проводили служби просто в людських домівках. Згодом місцева влада виділила парафії будиночок у центрі селища Томашгород. Пригадую, коли ми переїхали у 2000 р., то вже ходили на служби в ту стару хатинку. Врешті священники наполягли на тому, щоб збудувати новий костел. Пам’ятаю, як ми бігали на будівництво, щось допомагали, як приїжджали поляки і ми їздили в Польщу, а коли костел відкрили, готували різноманітні сценки, наприклад, вертеп на Різдво.

Священники огорнули нас цією атмосферою християнства, а заразом спонукали вчити польську мову, бо ж служби були саме польською. Так із дев’яти років польська мова заполонила моє серце. Ми почали вивчати мову при костелі – разом із молитвами та піснями. Потім священники ініціювали запровадження в школі факультативних занять із польської мови. Переважно на ці заняття приходили саме діти з католицьких родин. Пригадую, до нас тоді приїхав ксьондз Шимон Кульвіцький, який викладав польську. Він привіз нам багато підручників, коміксів польською мовою. Також у вивченні польської мови мені дуже допомагав дідусь… Дідусь помер напередодні мого 25-річчя. Він ще казав: як приїдеш, то я обов’язково із тобою станцюю краков’як. І не встиг.

Зараз у Томашгороді невелика парафія. Багато людей виїхали, особливо молодь. Залишилися старші люди; вони і тримають костел, як-от моя мама», – розповідає Тетяна Поліщук. 

Тетяна Поліщук із мамою Людмилою

Участь у фестивалі колядок. Костел у Сарнах

«Томашгород – моя сила»

Після закінчення школи наша співрозмовниця вступила на навчання на польську філологію у Волинський національний університет імені Лесі Українки. Завдяки викладачці Юлії Васейко дізналася про Товариство польської культури на Волині імені Еви Фелінської. Долучилася до нього, а також до хору «Luceoria», який діяв при організації.

Хор «Luceoria», 2012 р. Тетяна Поліщук четверта зліва. Фото: Володимир Хомич

«Хор навіть співав на моєму вінчанні. Коли ми з Тарасом брали шлюб у костелі, учасниці «Luceoria» прийшли й виконали для нас кілька пісень. Це було так приємно. З багатьма учасницями хору ми досі товаришуємо, зустрічаємося в костелі. Ми стали рідними одна одній. А музика залишилася в моєму житті. Зараз я співаю в хорі при костелі. Я прийшла у вже сформований колектив, тож швидко вчилася. Але мені не було складно, адже більшість пісень я знала. До того ж дуже приємно перебувати поруч із людьми, які розуміють тебе з пів слова, з пів погляду й завжди готові підтримати», – наголошує Тетяна.

Нині вона викладає польську мову в Луцькій гімназії № 7 і при відділення Спілки вчителів-полоністів України імені Габріелі Запольської.

Тетяна Поліщук зі своїми ученицями

Її сестра Ірина працює на залізниці, а брат Андрій із початку російсько-української війни стоїть на захисті незалежності нашої країни. «У 2014 р. Андрій поїхав на Майдан. Він нічого не сказав мамі. Потім пішов у військкомат. Як приїхав додому, тоді сказав, що йде у військо. У нього така позиція: якщо не я, тоді хто?»

Андрій Кравчук

«Наші дідусь Ян і бабуся Марія завжди були оточені внуками. Дядьки привозили ще своїх дітей. Як пригадую, в нас завжди було гамірно. Уся родина збиралася на свята. Це було дуже класно. А зараз, коли приїжджаєш додому і бачиш цвинтар із багатьма могилами з прізвищем Лех, стає моторошно. Усі ці могили лягли на руки моєї мами. Звісно, за змоги ми з сестрою приїжджаємо й допомагаємо їй. Я заразом розповідаю сину: ось тут спочиває твій прадідусь, а тут – твоя прабабуся. Дуже цінно знати свою історію, звідки ти походиш, де твоє коріння. Я горджуся тим, хто я є і звідки походжу. Моє село – це моя сила», – акцентує наша співрозмовниця.

Тетяна Поліщук під час оплаткової зустрічі, організованої Генеральним консульством РП у Луцьку. Фото: Анатолій Оліх

***

Текст написано в рамках проєкту «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей», який реалізує редакція газети «Волинський монітор».

Ольга Шершень

Фото з родинного архіву Тетяни Поліщук

На головному фото: Перше причастя Тетяни Поліщук