Родинні історії: Сибірське загартування Аліни Рогозінської
Статті

З Аліною Рогозінською зустрічаюся в її помешканні, майже в самому центрі Луцька. Поважного віку жінка з виразною мовою запрошує мене в кімнату. Вже на столі – підготовлений список найважливіших життєвих подій і такі дорогі її серцю сімейні фотографії.

Налаштовуюся на цікаву бесіду, яку моя співрозмовниця жартома відразу окреслила «Санта-Барбарою».

Батьки
«Мої батьки походили з Житомирщини. Батько Антон Іванович Бобровський народився в 1894 р. у селі Гута-Забілоцька, а мама Станіслава Іванівна Рогозінська – в 1904 р. у Радомишлі. Обоє походили з місцевих польських родин, що мешкали тут із часів Російської імперії. У той час був такий вузол Бердичів–Малин. Це були маленькі польсько-єврейсько-українські містечка, що до певного часу жили в злагоді», – згадує Аліна Рогозінська.

«Мій батько дуже гарно грав на скрипці та кларнеті. Із цим хобі він не розлучався до кінця життя. Він походив із заможної родини та мав ще брата і чотирьох сестер. Батько був освіченою людиною, закінчив міське училище. Коли почалася Перша світова війна, закінчив офіцерські курси й разом із братом Тимофієм потрапив на фронт. Згідно з переказами, вони брали участь у Брусиловському прориві, певний час перебували в полоні, а батько закінчив війну в ранзі капітана. Після повернення додому батько працював секретарем у Радомишльському суді. В Радомишлі він познайомився з мамою – Станіславою Рогозінською. Мама дуже гарно співала, і якби життя склалося інакше, то неодмінно зробила б кар’єру артистки. В 1925 р. тато і мама взяли шлюб, а в 1926 р. народилася моя сестра Ірина, що сьогодні проживає в Сумах і має 95 років. Можете собі уявити? Ми її називаємо нашою англійською королевою», – розповідає Аліна Антонівна (королева Великої Британії Єлизавета ІІ також народилася 1926 р., – авт.).

Закінчивши оповідь про батьків та їхнє життя на Житомирщині, вона сумнішає, оскільки після щасливих років подружнього життя і появи першої дитини сім’ї Бобровських, як і багатьом іншим, на початку 1930-х рр. довелося пережити трагічні події.

RH Rogozinska 2

Батьки Антон Бобровський і Станіслава Рогозінська, 1920-ті рр.

RH Rogozinska 3

Батьки Аліни Рогозінської із сестрою Іриною, близько 1930 р.

RH Rogozinska 4

Батьки із сестрою Іриною, початок 1930-х рр.

Колективізація і Сибір
«Із початком колективізації мій дідусь Іван, багатий господар, що мав дубовий лісок і поле, відмовився вступати в колгосп. Його синів згодом арештували. Мій батько опинився в Житомирській тюрмі, а через деякий час його вивезли до Сибіру. Згодом і маму разом із сестрою та маленьким братиком відправили в Сибір. Під час важкої поїздки тими телятниками хлопчик помер і мама прибула до Іркутська лише разом із моєю сестрою. Батько відшукав нашу сім’ю в Іркутську, їх відправили працювати в тваринницький радгосп Тайшет, який підпорядковувався Головному управлінню таборів при НКВС. Згодом батька призначили працювати бухгалтером у поселенні Бузуй Ехірит-Булагатського району Іркутської області, а завдяки музичній обдарованості його і маму залучали до культурного життя. Батько організував оркестр, а згодом – самодіяльний театр, що складався із працівників колгоспу – це були українці, поляки, чехи, словаки та інші».

Моя співрозмовниця демонструє фотографії, на яких її батьки у вишиванках грають в українських п’єсах «Безталанна» і «Наталка Полтавка». Після однієї з вистав відбулася цікава подія. До батька підійшла жінка, яка походила з родини виселених ще в XIX ст. декабристів, і подарувала йому скрипку, що стала своєрідною сімейною реліквією.

RH Rogozinska 6

Культурне життя в Сибіру, 1930-ті рр. Батьки пані Аліни сидять у середньому ряду: батько – другий зліва, мама – третя зліва

Аліна Рогозінська згадує, що разом із ними в Сибіру мешкали музиканти, актори, режисери, лікарі.

«То виходить, що з вами на засланні проживали інтелігентні люди?» – запитую. «Так, це були найкращі люди. Проте з часом їх почали арештовувати, розпочалися складні часи і для нашої сім’ї. Я народилася в червні 1937 р. у поселенні Бузуй, а в жовтні того ж року батька арештували. Мені було всього чотири місяці», – зазначає пані Аліна.

На запитання, чому затримали батька, відповідає: «Біографія, колишній офіцер царської армії, був у полоні, біла кістка. Наші сусіди відвернулися від нас, але згодом і їх спіткала подібна доля. Сусідську дочку директора школи перестали пускати до нас гратися, а через тиждень і його арештували. Про батька ми нічого не знали. Мама кілька разів приїжджала до Іркутська і лишала наглядачеві передачі, але одного разу їй сказали: «Навіщо ти сюди їздиш? Його вже давно немає. Таких людей не зберігають». Але мама продовжувала чекати».

У пані Аліни збереглося свідоцтво про смерть батька, згідно з яким він нібито помер у 1940 р. від запалення легень. Насправді Антона Бобровського розстріляли на початку 1938 р. в Іркутську, про що зберігся відповідний запис у книзі «Жертвы политических репрессий Иркутской области». За кілька місяців до цього розстріляли його брата Тимофія. Наприкінці 1938 р. маму пані Аліни примусили заочно розірвати шлюб із чоловіком, погрожуючи забрати дітей до притулку. Антона Бобровського реабілітували лише в 1962 р.

На сайті форуму «Всероссийское генеалогическое древо» нам вдалося відшукати запис Ірини Перловської з Полтави, датований 2013 р., у якому вона зазначає, що шукає родичів своєї прабабусі Марії Йосипівни Бобровської, яка також походила із села Гута-Забілоцька Житомирської області. Її сімейні історії про братів Антона і Тимофія перегукуються з родинною історією пані Аліни.

«Після арешту батька нас у великий мороз вивезли до Іркутська, де мама працювала на Лисихінському цегляному заводі по 12 годин на добу, – продовжує Аліна Рогозінська. – У цей час мене більше виховувала сестра Ірина, а мама часто приходила після роботи з обпеченими руками. Єдиним порятунком для нас була присутність племінниці батька Марусі, що проживала з нами і в усьому допомагала».

«Далі нас переселили до селища Мама на лівому березі річки Вітім Іркутської області. Тут моїй мамі вдалося влаштуватися бухгалтером на складі гірничого комбінату з видобування слюди-мусковіту. Мій батько завжди казав мамі, щоб вона навчалася, що це їй пригодиться. Він ніби передбачав її майбутнє. Я постійно хворіла на крупозне запалення легень і мама відвозила мене на лікування до віддалених населених пунктів Сибіру. Сестра досі дивується, як я змогла вижити. Можливо, зокрема, завдяки місцевому населенню – бурятам, що передавали мамі ведмежий жир для мене. Я завжди жартую, що саме завдяки цьому маю сибірське загартування», – ділиться пані Аліна.

«Зі сльозами на очах моя мама продовжувала брати участь у культурному житті, часто виконувала пісню «Чого ж вода каламутна» з «Наталки Полтавки», – згадує Аліна Рогозінська. – Після створення гімну СРСР у 1944 р. маму примусили виконувати цю пісню, натякаючи, що за відмову на неї чекатимуть наслідки. Пам’ятаю, як винагороду мама отримала дитячий одяг для нас із сестрою. Сестра також допомагала мамі в культурному житті, іноді на сцені танцювала гопак в українському костюмі». 

Радомишль і Станіславів
«Після завершення Другої світової війни мамині сестри, які жили в Україні, зверталися до Радомишльської районної ради із проханням повернути нас додому – в Радомишль. Моя сестра на той час закінчила дев’ятий клас і вступила в педагогічне училище в Іркутську.

У 1946 р. нам дозволили повернутися в Україну. Спочатку ми прибули до Києва, де проживали у квартирі маминої подруги. Моя сестра Ірина прагнула далі навчатися, але в її документах була помітка, що вона дитина ворога народу. Чоловік маминої подруги на прізвище Жебровський допоміг нам – сестру взяли на навчання до Києва на філологічне відділення, а ми з мамою повернулися в Радомишль.

Там нам порадили не згадувати про Сибір і не робити ніяких документів, пов’язаних із нашим перебуванням на засланні. Через це мені видали посвідчення, що я народилася в 1939 р., а не в 1937 р. Пізніше я писала до Сибіру, але мені відповідали, що не збережено жодних документів, які підтвердили б моє народження в 1937 р. У 1947 р. мене охрестили в костелі в Житомирі», – каже Аліна Рогозінська.

Розповідаючи про подальше життя, вона відволікається і показує батьків молитовник, виданий у 1916 р., що був із ним під час Першої світової війни: «Хочу, щоб його поклали мені в могилу, як прийде час. Це дуже дорога для мене пам’ятка».

RH Rogozinska 8

RH Rogozinska 7

Молитовник батька, виданий у 1916 р.

Після закінчення навчання в Києві сестру пані Аліни відправили на роботу до Станіславської області (сьогодні – Івано-Франківська): «Ми з мамою приєдналися до неї в 1949 р. Там я закінчила чотири класи російської школи. Пригадую, спершу нас разом із сім’єю Петра Ґрейди поселили в будинку виселених до Польщі поляків. Місцеві знали, що ми також поляки, але для них ми були звичайними людьми, сусідами. В мене там були друзі. На Станіславівщині ми проживали до 1953 р. Моя сестра вийшла заміж за військового і ми з мамою лишилися удвох. Сьогодні Ірина мешкає в Сумах. Її чоловік Анатолій походив із Житомирської області, навчався в Чернівецькому університеті, зробив кар’єру науковця».

Нашу розмову якраз перериває дзвінок сестри Ірини. Вони спілкуються кожного дня о 13.00. Аліна Рогозінська завжди намагається розважити старшу сестру, яка часто хворіє, налаштувати її на позитивний настрій. От і під час цієї коротенької розмови вона навіть трохи заспівала для неї й пообіцяла зателефонувати пізніше. Що цікаво, сестри привіталися польською й побажали одна одній міцного здоров’я.

Сям Сям і Луцьк
«Його звали Самуїл Самуїлович Віцке. Я називала його Сям Сям. Це був наш знайомий ще по Іркутську. Він також походив із Житомирщини, з німецької сім’ї, яку вислали до Сибіру ще перед війною. Він грав у театрі, був у нашій спільноті. Він дуже любив мою маму, але вона категорично йому відмовляла. Зате я дуже його любила. Як тільки він до нас приходив, бігла до дверей і гукала: «Сям Сям!»  Він допомагав нам, чим міг, хоча вони не були з мамою сім’єю. Після Іркутська він повернувся до Луцька і працював будівельником, керував зведенням помешкань для компартійної еліти.

У 1953 р. Самуїл Самуїлович приїхав до нас у Станіславів і переконав поїхати з ним до Луцька. Моя старша сестра на той час уже вийшла заміж, тому мама погодилася. Я дуже любила Самуїла Самуїловича і з часом почала називати його татом. У Луцьку мама влаштувалася до нього на роботу на будівництво. В 1957 р. він отримав квартиру. Мама в усьому йому допомагала, певний час працювала сторожем. Одного разу стався нещасний випадок – мамі на голову впала гілка. Їй зробили складну операцію і вона ледь вижила. Після цього їй не можна було хвилюватися, ми завжди намагалися оберігати її.

На початку 1960-х рр. у Самуїла Самуїловича почалися проблеми із владою. Він був німцем і його утискали за це. Згодом він прийняв рішення переселитися в місто Фрунзе (сьогодні – Бішкек, столиця Киргизстану), де жило багато депортованих німців. У середині 1960-х рр. ми отримали телеграму з повідомленням про його смерть», – пані Аліна з великим теплом згадує про Самуїла Самуїловича, завдяки якому вони із мамою опинилися в Луцьку і якого вона називала батьком.

«Завдяки гарному голосу й хисту до музики я вступила до Львівського музичного училища на клас домри, – продовжує вона. – Після його завершення повернулася до Луцька і влаштувалася на роботу в педагогічне училище викладачем домри. Також я входила до вокального ансамблю викладачів. Ми часто виступали, я співала в операх, зокрема, грала Панночку в опері «Утоплена» Миколи Лисенка. До середини 1990-х рр. завжди була на сцені. Зі своїм чоловіком Володимиром я познайомилася ще в школі. Я була в дев’ятому класі, а він – у десятому. Він трохи займався боксом, тож відлякав інших хлопців. Володимир походив із Сум, а його батька направили до Луцька на роботу в лікарню. Мій чоловік працював на шахті, навчався в Київському політехнічному інституті. Ми взяли шлюб у 1965 р. і в нас народилися дві дочки. Володимир останні 10 років життя був сліпим, помер у 2015 р.»

RH Rogozinska 5

Вихід на сцену, 1960–1970 рр.

«Моя мама хворіла і я доглядала за нею. Вона дізналася, що відкривається костел у Луцьку, і в липні 1991 р. я відвела її туди. В листопаді того ж року мама померла. В пам’ять про неї я почала відвідувати костел. У сімейному колі ми завжди намагалися зберігати традиції і відзначати релігійні свята, хоча раніше це було дуже небезпечно», – каже моя співрозмовниця. На початку 1990-х рр. Аліна Рогозінська стала активною учасницею Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської та Кола сибіряків, що діє при ньому, але, як сама зазначає, за станом здоров’я зараз рідко відвідує заходи, що відбуваються в цій організації.

RH Rogozinska 1

Аліна Рогозінська, липень 2021 р.

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фундація «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Текст і фото: Сергій ГЛАДИШУК

Схожі публікації
Родинні історії: Кожна неділя була особливою
Статті
Мирослава Бутинська із Кременця – членкиня місцевого Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького та одна зі співзасновників Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської. Із початку 90-х рр. проводить екскурсії для польських туристів, спочатку Луцьком і навколишніми селами, а згодом Кременцем.
20 травня 2022
Родинні історії: Ми хотіли бути ближче до рідного дому
Статті
З обох боків Бугу живуть тисячі родин, чиє коріння під диктовку Москви вирвали з рідних сіл і міст комуністичні режими УРСР та Польщі, підписавши 9 вересня 1944 р. угоду, яка передбачала примусове переселення сотень тисяч поляків із заходу України до Польщі та українців із Польщі у східні області УРСР. Серед них – мої співрозмовники Микола і Віра Лисаки.
09 травня 2022
Родинні історії: «Люди погано зустрічали червоноармійців»
Статті
«Ті солдати були обідрані. Одного разу мій батько йшов до костелу. Він був одягнений у чорний костюм і хромові чоботи. Радянські солдати кричали йому вслід, що йде заможний буржуй. Насправді наші люди так завжди вдягалися, йдучи до церкви чи костелу. Натомість червоноармійці були майже голі й босі», – згадує 89-річна Лідія Крижановська зі Здолбунова.
15 квітня 2022
Родинні історії: Букляревичі, Кравчинські та Росінські
Статті
Предки Вацлава Букляревича, співзасновника і першого голови Товариства польської культури імені Владислава Реймонта в Рівному, походять із Литви, України та Польщі. Його прапрапрапрадід Сергій Кравчинський, член революційної організації «Народна воля», став відомим завдяки тому, що вчинив замах на Миколу Мезенецова, голову вищої інстанції таємної поліції Російської імперії. А його дід зі своїми братами воював із більшовиками у війні 1920 р.
24 березня 2022
Родинні історії: Велика сім’я Житніковських
Статті
У Здолбунові відвідую Поліну Цалко 1927 р. н. – одну з найстарших місцевих жительок. Насправді при народженні батьки назвали її Аполонією, але за радянської влади їй сказали, що немає такого імені, й записали Поліною. Вона розповідає про складне життя своєї багатодітної родини в першій половині XX cт., трагічну смерть батька, повоєнне життя в Білорусі й на Рівненщині.
16 березня 2022
Родинні історії: Ходили в костел, але говорили українською
Статті
Вероній Корчинський народився у 1936 р. на Хмельниччині. Нині він живе в Тернополі. Ділячись із нами спогадами, каже, що поляками на його рідних теренах називали тих, хто ходив до костелу. А після Другої світової війни всіх членів його польської родини записали українцями.
10 лютого 2022
Родинні історії: «Вдома ми говорили польською і білоруською»
Події
У Ковелі поблизу залізничного вокзалу відшуковую помешкання Ваті Кравчик, що походить із Білорусі. Ватя Вікентіївна розповідає про життя своєї родини та переїзд після Другої світової війни на Волинь.
26 січня 2022
Родинні історії: «Ми не колядували в грудні»
Статті
Євгенія Возна з Польського центру культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі розповідає про міжвоєнне життя своєї родини на Тернопільщині, Голокост і повоєнні роки.
23 грудня 2021
Родинні історії: Довга дорога до Здолбунова
Статті
Єлизавета Войтановська зі Здолбунова народилася на Холмщині напередодні Другої світової війни. Вона – свідок трагедії села Верховини. Із нами також поділилася спогадами про міжвоєнне життя в Холмі, депортацію і довгу дорогу до Здолбунова.
16 грудня 2021