Марія Пустельник із роду Худзіцьких – правнучка січневого повстанця, засновниця й уже 30 років незмінна очільниця Польсько-українського культурно-освітнього товариства імені Адама Міцкевича в Чорткові. «Я за нього боролася», – каже вона про польський військовий цвинтар у місті, відновлений колись саме з її ініціативи. Сьогодні вона розповідає нам історію своєї родини.

Січневий повстанець

«Мій прадід Кароль Худзіцький походив із Люблінщини. Ще хлопцем він брав участь у Січневому повстанні 1863–1864 рр. Після поразки разом з іншими шляхтичами перейшов річку Збруч і опинився на території Австрійської імперії. Певний час він провів у в’язниці в Чортківському замку. Згодом австрійська влада вирішила відправити учасників Січневого повстання на роботу до Нового світу. Їх усіх організовано мали скерувати до Італії, а далі – до Америки. Частина з них втекла. На мою думку, австрійська влада їм дозволила втекти. Після цього січневі повстанці оселилися в Галичині. Їхні могили є в кожному районному центрі. Серед повстанців, які лишилися в Галичині, був мій прадід», – говорить Марія Адольфівна.

Кароль Худзіцький, початок XX ст.

Кароль Худзіцький оселився в Нижбірку (нині село в Чортківському районі Тернопільської області). Одружився з Антоніною, яка походила з місцевої польської родини. У них народилися донька Антоніна та двоє синів: Ян і Леон, дідусь пані Марії.

Кароль Худзіцький із сином Леоном (сидять) та Ян Худзіцький (стоїть), 1910 р.

Ян Худзіцький був професійним художником і мав у Чорткові свою майстерню. «У нашому костелі Святого Станіслава зберігається його робота «Молитва Ісуса в Гетсиманському саду». Із приходом радянської влади в 1939 р. розпочалися репресії проти представників польської інтелігенції. Яна Худзіцького арештували й відправили на заслання до Сибіру. Дорогою він помер і його тіло просто десь викинули з вагона. На жаль, невідомо, де його могила. Ян Худзіцький був патріотом Польщі й за це поплатився власним життям», – наголошує моя співрозмовниця.

Ян Худзіцький, 1939 р.

Родина її дідуся та бабусі, Леона та Магдалени Худзіцьких, була заможною. Леон Худзіцький був власником великої каменоломні в Синякові (сьогодні це частина Чорткова). Мав теж поле, на якому господарював.

«На жаль, дідусь Леон трагічно загинув, – зазначає Марія Пустельник. – У нього було велике замовлення: він мав постачати каміння на якесь будівництво. Незважаючи на релігійне свято, разом із синами та іншими помічниками він пішов рвати камінь. Під час роботи дідусь загинув. На нього впали великі брили каменю. Загинули й інші люди, які допомагали йому. Потім наша родина виплачувала пенсію сім’ям тих робітників. Це було ще перед Другою світової війною, у 1930-х рр.»

Тато пані Марії Адольф Худзіцький був найменшим із дітей Леона Худзіцького. Він народився в 1905 р., закінчив сім класів школи, мав музичну освіту.

«Він допомагав своєму батьку, тобто моєму дідусю Леону, на каменоломні і в день його загибелі був поруч. Отримав важке поранення, але вижив. Згодом його навіть не брали до війська, оскільки він мав проблеми зі здоров’ям. Приблизно в 1933 р. мій батько одружився з Вандою Конопацькою з Борщівщини, моєю мамою. Мама народилася в 1907 р. у багатодітній незаможній польській родині. На жаль, про її сім’ю я знаю дуже мало. Вона майже про це не розповідала. Знаю, що її брат Зигмунт Конопацький служив в Армії Андерса, а після війни жив у Лондоні», – зауважує пані Марія.

Вона додає: «У батька ще був брат Станіслав Худзіцький. Він також жив у Синякові, мав власне ковбасне виробництво. В міжвоєнний період дядько Станіслав звів великий будинок із холодильними установами. Він був відомою постаттю Чорткова тих часів».

Нащадки Адольфа Худзіцького

«В Адольфа і Ванди Худзіцьких народилися троє дітей. У 1935 р. – син Генріх, у 1946 р. – я і в 1948 р. – Галина. Із них усіх тільки я жива. Батько завжди переживав, що ніхто з дітей не успадкував його музичний талант. Він дуже гарно співав і грав на скрипці. До приходу радянської влади в нас були коні, корови і загалом велике господарство. А ще батько мав пасіку. За радянськими мірками ми були багатими куркулями», – говорить пані Марія.

Адольф Худзіцький із дружиною Вандою (стоять) та Леон Худзіцький (сидить у центрі), міжвоєнний період

Її родина жила в Синякові, належала до парафії костелу Святого Станіслава в Чорткові, а після того, як його в 1946 р. закрили, їздила на богослужіння до Кременця, Борщова і Ридодубів у Чортківському районі. Під час повоєнної колективізації у Худзіцьких забрали господарство. «Нас хотіли вивозити до Сибіру як куркулів. Проте голова сільради був із батьком у добрих відносинах, тож нас попередили про можливу небезпеку. Однієї ночі ми зібралися й поїхали на Борщівщину, де нас ніхто не знав. Я була ще малою і маю лише уривчасті спогади з того періоду. Через деякий час ми повернулися додому. Тато пішов працювати на цегельний завод, а я готувалася до школи», – згадує Марія Адольфівна.

Про свої пригоди в школі вона розповідає так: «У родині ми розмовляли лише польською мовою. Української я не розуміла. Коли в Синякові пішла в перший клас, то відповідала на уроках польською. Усі діти сміялися, а вчителька казала, що потрібно вчити українську. Після цього мама найняла одну людину, яка навчила мене української мови. Згодом я освоїлася в школі».

«Ми лишилися в Україні»

Після Другої світової війни розпочалося масове переселення поляків із Чорткова до Польщі. Натомість у ці краї приїжджали переселенці звідти. Переважна більшість родичів Марії Пустельник виїхала до Польщі. В Україні лишилася тільки її сім’я. Як зазначає моя співрозмовниця, її батько хотів виїхати, але доля розпорядилася інакше.

«У Чорткові жили родичі моєї мами, Міхал і Антоніна Бернати. Із ними мешкала хвора мама Антоніни. Після смерті чоловіка Антоніна попросила мою маму, аби ми зачекали з виїздом до Польщі та допомогли їй. Через це ми перебралися до Чорткова. Це було після 1953 р. Час минав, а ми так і не виїхали до Польщі, оскільки вже не могли отримати відповідного дозволу на репатріацію. Батько все життя дорікав мамі, що ми лишилися в Чорткові. Він був освіченою людиною й дуже любив господарство, йому було складно пристосуватися до життя за радянської влади. Для нас почалися складні часи», – продовжує Марія Адольфівна.

«Було складно заробити на життя. Мама продавала квіти, а я пасла корови. Брат Генріх після армії закінчив залізничне училище й одружився. Жив і працював у Чорткові. Мав дружину і трьох дітей. Моя менша сестра Галина померла, коли їй було 33 роки і ми з чоловіком взяли на виховання її синів Михайла й Анатолія», – розповідає Марія Пустельник.

Після закінчення школи вона вступила до педагогічного училища. Вищу освіту здобула в Івано-Франківську, отримавши спеціальність «Учитель початкових класів». Спочатку працювала в Чорткові у школі, згодом перейшла на роботу в дитячий садок.

«У 1969 р. я вийшла заміж за Богуслава Едуардовича Пустельника. Він походив із мішаної польсько-української родини, але вважав себе поляком. Його батьки дуже хотіли, аби він поєднав свою долю з полькою. Чоловік народився в 1939 р. Він гарно малював, а за професією був учителем англійської мови. Власне ми й познайомилися в школі на одному із заходів. До речі, між собою ми спілкувалися польською мовою. Із чоловіком у нас були спільні інтереси, мова й польське походження. Ми обоє багато читали та цікавилися культурним життям. Ще за радянської влади я часто їздила до Польщі, оскільки в мене там була родина», – каже пані Марія.

У 1970 р. у неї народилася дочка Людмила: «Вона навчалася на іноземній філології в Чернівцях, але завжди мріяла про кар’єру журналістки й навіть потайки він нас із чоловіком влаштувалася на роботу в газету «Молодий буковинець». Вона стажувалася в Австрії та Німеччині. Після цього поїхала на навчання в США, отримавши стипендію Фулбрайта, де вивчала політологію, а згодом журналістику. Певний час працювала в «Голосі Америки». Зараз із сім’єю живе в Південній Кароліні».

Марія і Богуслав Пустельники з дочкою Людмилою та племінником Михайлом

Богуслав Пустельник із внуком, 2016 р.

Польське товариство і школа

«Наш костел у Чорткові після Другої світової війни закрили й перетворили на склад. Трагічною була доля священників. Знаю, що в червні 1941 р. під час відступу радянські органи безпеки закатували вісьмох ксьондзів. Чотирьох тоді поховали в гробівці на місцевому цвинтарі. Ще чотирьох – на березі річки Серет, а в 1991 р., уже за незалежної України, їх завдяки зусиллям отця Регінальда Вішньовського ексгумували і перепоховали в тому ж самому гробівці. Пригадую, що тоді було дуже багато людей. Зібралися представники різних конфесій, аби вшанувати пам’ять цих мучеників», – розповідає Марія Адольфівна.

«Наприкінці 1980-х рр. моя знайома поїхала до родини в Каліш і зустрілася з єпископом Романом Анджеєвським. Під час розмови вона згадала про мене, розповіла, що в моїй родині зберігають польські традиції. Тоді єпископ запропонував мені приїхати з групою дітей на екскурсію до Польщі. Від нього я отримала спеціальне запрошення», – ділиться спогадами моя співрозмовниця. Для отримання дозволу на цю поїздку їй довелося відправитися до керівництва КДБ у Тернополі. Попри те, що виникли певні труднощі, в Польщу тоді таки вдалося з’їздити.

У 1992 р. у Чортків приїхав Генеральний консул РП у Львові Генрик Літвін разом із дружиною та головою Федерації польських організацій в Україні Емілією Хмельовою: «Вони почали переконувати мене й мого чоловіка в необхідності реєстрації польського товариства. Вони обіцяли всіляку підтримку й казали, що настав час відроджувати польське культурне життя. Я погодилася. В грудні 1993 р. ми зареєстрували Польсько-українське культурно-освітнє товариство імені Адама Міцкевича в Чорткові. Мені дуже допомагала Анна Волкова, яка тоді працювала в музичній школі. Якби не вона, мені було би набагато складніше працювати. Емілія Хмельова і Генрик Літвін приїжджали до нас у Чортків, як на роботу (усміхається, – авт.)».

Новоствореному товариству вдалося зареєструвати школу, вона має власний статут. Для проведення занять орендували приміщення у школі № 6 у Чорткові. «Згодом ми отримали підручники та іншу необхідну літературу й поступово почали навчати дітей у польській школі. До наших днів її закінчили понад півтори тисячі учнів. Торік померла наша вчителька, членкиня правління Уляна Навлока, яка мала перейняти керівництво товариством», – говорить Марія Пустельник.

Усі ці 30 років вона незмінно очолює Польсько-українське культурно-освітнє товариство імені Адама Міцкевича в Чорткові.

Хор «Ластівка», який діяв при товаристві імені Адама Міцкевича в Чорткові

Святкування 20-річчя польсько-українського товариства в Чорткові, 2013 р.

Святкування Дня Незалежності Польщі та 25-річчя товариства

Марія Пустельник серед учнів

Знайти могилу прадіда

«Ще мої батьки шукали могилу Кароля Худзіцького, але безуспішно. Проте я переконалася, що Бог нагороджує впертих. Метою мого життя було знайти могилу прадідуся.

За радянської влади на цвинтарі було велике сміттєзвалище. Проте в другій половині 1990-х рр. ховали одну жінку й почали прибирати те сміттєзвалище, а під ним знайшли втиснуту в землю плиту з написом: «Тут спочивають Кароль Худзіцький і його дружина Антоніна». Всі в костелі знали, що це мій прадід і я шукаю його могилу. Мені розповіли про знахідку. Я найняла людей, аби вони розчистили й вивезли сміття.

Згодом я зробила скромний надгробок і хрест у пам’ять про свого прадіда – січневого повстанця Кароля Худзіцького», – зазначає Марія Пустельник.

Могила Кароля Худзіцького, 2023 р.

Тоді ж, у 90-х рр., вона розпочала роботу з відновлення поховань польських військових, які загинули в 1919–1920 рр. Саме з її ініціативи наприкінці 90-х рр. питанням військового кладовища в Чорткові зайнялася Рада охорони пам’яті боротьби і мучеництва (Польща).

«Я за цей цвинтар боролася, а до Пшевозніка їздила, як на роботу», – акцентує пані Марія, згадуючи керівника Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва Анджея Пшевозніка, загиблого в Смоленській катастрофі у 2010 р.

На початку 2000-х рр. у Чорткові відновили хрести на могилах польських військових і встановили копію головного пам’ятника, оскільки оригінальний був сильно зруйнований. 1 листопада 2007 р. тут уперше за багато років відправили месу й запалили свічки.

Польський військовий цвинтар у Чорткові, 2023 р.

Марія Пустельник із волонтерами акції «Могилу прадіда врятуй від забуття» на військовому кладовищі в Чорткові, 2017 р. Фото Лесі Пиняк

Нині сюди часто прибувають польські делегації. Ним опікується товариство Міцкевича. До повномасштабного вторгнення кілька разів кладовище прибирали разом з учнями суботньої школи волонтери з Польщі в рамках акції «Могилу прадіда врятуй від забуття». У 2021 р. Фундація для Центрально-Східної Європи за фінансової підтримки Міністерства культури та національної спадщини РП провела реновацію цього меморіалу.

Марія Пустельник має польські нагороди: відзнаку «Заслужена діячка польської культури», срібну медаль від товариства «Спільнота польська», медаль «Pro Memoria» за збереження пам’яті про тих, хто боровся за незалежність Польщі, та Кавалерський хрест заслуги РП.

Сергій Гладишук

На головному фото: Марія Пустельник, 2023 р.
Автор фото: Сергій Гладишук.
Всі інші фото походять з родинного архіву Марії Пустельник.

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.