У вересні минає 10 років із часу створення обласного літературно-меморіального музею Юліуша Словацького в Кременці – єдиного у світі музею поета. Про підсумки роботи, історію створення та найважливіші здобутки закладу ми розмовляємо з директором музею – Тамарою Сеніною.
– Пані Тамаро, якими є найважливіші здобутки музею за 10 років діяльності?
– Найголовнішим є те, що музей утвердив себе як заклад. Про нього знають в Україні та поза її межами. Тут проведено тисячі екскурсій, прийнято десятки тисяч відвідувачів, фонди становлять кілька тисяч експонатів, наукова бібліотека – майже дві тисячі книжкових одиниць. В архівах України та Польщі досліджено чимало матеріалів, на основі яких написано й опубліковано чимало статей, опрацьовані теми для наукових рефератів, що звучать на республіканських і міжнародних конференціях.
– У Вашому музеї не раз буваю на вечорах, відкриттях виставок та інших імпрезах. Завжди людно. Звернула увагу на присутність різної категорії кременчан…
– А тут інакше й бути не може. Від самого початку музей Словацького несе свою особливу місію: об’єднувати народи. Але важливість таких заходів не тільки в тому, щоб зібрати українців і поляків. Дуже важливим є й те, що ми в постійному контакті з людьми різних поглядів, партій і віросповідань. Відвідуючи музей та беручи участь у спільних заходах, вони стають нашими однодумцями. У такому колі завжди добре і затишно.
– Які теми пропонуєте відвідувачам? Чи вони пов’язані лише зі Словацьким?
– Постать Словацького – завжди в центрі, але вона настільки різностороння, що майже будь-яка тема може розглядатися крізь призму його сприйняття світу. Однак, ми не ідеалізуємо поета. До цього ставимося дуже обережно. Виставки та зустрічі, які ми проводимо, свідчення тому. Ті, що вже відбулися, присвячувались важливим подіям в історії України та дням незалежності обох держав, дням Європи, релігійним святам, українській писемності й мові, січовим стрільцям, Майдану, Революції Гідності… Тут постійно запалюється свіча в пам’ять про жертви Голодомору. Виставковий зал часто рясніє художніми та фотографічними роботами кременецьких митців. Завжди привертали увагу в ньому і виставки рідкісних приватних архівних матеріалів кременецьких колекціонерів.
– Музей Юліуша Словацького – це, свого роду, єднання української та польської культур, їх популяризація. Яким чином вона відбувається?
– Дещо з уже сказаного вище – це і є частина відповіді на Ваше запитання. А, взагалі, над популяризацію обох культур працюємо щоденно. Екскурсії, тематичні уроки, демонстрування фільмів, вечори стають нам у пригоді, дають можливість розповісти як про Юліуша Словацького і споріднених із ним своєю творчістю Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка, так і про українських дослідників і перекладачів творчості польського поета-романтика: Максима Рильського, Миколу Бажана, Дмитра Павличка, Романа Лубківського. Тут можна послухати мелодії Фредерика Шопена, Миколи Коробки та Михайла Вериківського, продемонструвати документальні та художні фільми, привезені представниками Генерального консульства РП у Луцьку. Однак, ми не обмежуємося популяризацією лише двох культур. Ми проводили, наприклад, вечори, присвячені зарубіжним письменникам і філософам, зокрема, Максиміліану Волошину, Омару Хаяму, Робіндранату Тагору. Такі літературно-поетичні композиції не раз демонстрували в музеї волонтери молодіжної асоціації «Новий Акрополь» із Києва, з якими підтримуємо зв’язок уже багато років. Служить нам у цих справах і рояль «Калісія» – дарунок польської письменниці Марії Данілєвіч-Зєлінської (1907–2003), який гармонійно вписався в інтер’єр салону.
– Значне місце в музейній роботі Ви надаєте видавничій справі. Це музейна необхідність?
– Звичайно, ні. Це своєрідна фіксація нашої роботи для наступних поколінь, котра також свідчить про наукові досягнення закладу. За десять років, починаючи від 2005-го, було видано 14 одиниць друкованої продукції. Здебільшого українською та польською мовами, а також англійською і російською. Це – чотири путівники по музею і Кременцю; літературно-мистецький альманах поетичних, прозових, публіцистичних, художніх і фотографічних творів авторів із Кременця й Тернополя; збірник поезій Словацького в українських перекладах; інформаційне видання про «Діалог двох культур»; збірник «Листів до матері» і фрагменти «Щоденника» Юліуша Словацького, видані в Україні вперше в українських перекладах; два різновиди комплектів листівок; два буклети: «Юліуш Словацький» і «Тарас Шевченко – дорогами нашого краю». Музей заснував і видає літературно-мистецьку газету «Година роздумів», причетний до видання збірника «Діалог двох культур», що виходить у Польщі під керівництвом Маріуша Ольбромського, а також до бібліографічного покажчика «Юліуш Словацький», виданого обласною науковою бібліотекою.
– Які заходи в житті Вашого закладу найбільш пам’ятні?
– Їх багато. Та найбільшим досягненням стало, мабуть, проведення в музеї традиційних українсько-польських літературно-мистецьких зустрічей «Діалог двох культур». Їх започаткували у 2005 році дирекція музею Юліуша Словацького спільно з директором Національного музею Землі Перемишльської (Польща) Маріушем Ольбромським. Ідея належить Дмитру Павличку. «Діалог» щороку розпочинається 4 вересня, в день народження поета, і триває до 7 вересня. У його програмі три конференції (для науковців, літераторів і музейників), презентації авторських творів, художній і фотопленери. Заходи завжди супроводжуються виконанням класичних і народних музичних творів, сучасних мелодій знаних в Україні та Польщі співаків, композиторів, піаністів.
Серед знаменних подій – встановлення музеєм пам’ятного знаку Саломеї Словацькій-Бекю – матері поета; пам’ятних таблиць Юліушу Словацькому з нагоди 200-річчя його хрещення у костелі колишнього ліцею і видатному вченому, одному із засновників та перших директорів ботанічного саду в Кременці Віллібальду Бессеру в рік його 225-річчя. Проте і це лише штрихи до повного відтворення життя музею.
– Яким є склад учасників цьогорічного «Діалогу двох культур»?
– Не дивлячись на складну ситуацію в Україні, карта учасників нинішнього «Діалогу» значно розширилась. Шляхи до Кременця привели їх із Києва, Львова, Черкас, Умані, Кривого Рогу, Хмельницького, Житомира, Луцька, Тернополя, Бережан, Борщова, Велеснева, Старого Скалата, Вишнівця. Польщу представляли Варшава, Краків, Люблін, Перемишль, Сулеювок, Торунь, Вроцлав, Познань, Гданськ, Хелм, Австрію – Відень, Францію – Париж. У попередні роки приїжджали з Великобританії, Молдови, Росії. У цьому році в «Діалозі» взяли участь понад 100 учасників. Кордони не стали для них перепоною. Тисячі подоланих кілометрів у небезпечні для Європи дні – підтвердження їх одностайності з українським народом.
– Музею Юліуша Словацького десять років. Повертаючись до джерел його створення, кому Ви найбільше завдячуєте?
– Його ідейним натхненникам: українським та польським письменникам, зокрема, Максиму Рильському, Миколі Бажану, Ярославу Івашкевичу, Дмитру Павличку, а також міністерствам культури, представникам урядів, місцевих органів влади, народної дипломатії обох країн, які наприкінці 1998 року підтримали цю ідею і, врешті решт, пройшовши такий довгий шлях, від 1959 року, реалізували її на початку ХХІ століття.
– Які сподівання, плани на майбутнє? Що хотілося б змінити чи вдосконалити в роботі музею?
– Щодо вдосконалення музейної роботи і задумів на майбутнє – їх багато. Був би тільки мир... А через те найбільше хочеться якнайшвидшого відкриття широкоформатної виставки в музеї, відтворення в залі завершення війни на Сході України і демонстрацію чисельної кількості фотографій зі щасливими обличчями наших земляків, які живими повернулися додому.
Розмовляла Галина НАГОРНЮК
