Волинський журналіст, культурний і громадський діяч, письменник Іван Корсак активно продовжує видавати щороку одну-дві, а то й три нові книги, які відкривають малознані сторінки нашої історії і культури. Сьогодні він – гість «Волинського Монітора».

«З усіх підворітень на нас «гавкала» компартійна преса»

– У радянський час важко було бути журналістом, письменником?
– Найбільша проблема преси тих «сутінкових» часів – спрага свободи. Пошановуємо діяльність дисидентів, мужніх авторів «самвидаву»... В час совіцької влади я редагував газету «Радянське Полісся» в Камені-Каширському – і «доредагувався» до того, що один з тиражів рішенням влади вилучили і спалили. В Радянському Союзі таких випадків було два: в місті Ногіно під Москвою і в нас, на Волині. В Ногіно «партайгеносе» редакцію розгромили, а в Камені-Каширському вона вистояла, завдяки популярності – на 64 тис. населення у районі припадало 11-13 тис. накладу. Очевидно побоялися владці гніву людського...

– Пане Іване, разом із незалежністю України Волинь отримала патріотичне видання, редактором якого стали Ви – газету «Народна трибуна». Розкажіть про цей час.
– Солоні часи, круті часи, якими особливо пишаюся. Ще живі були обкоми і райкоми КПРС, КДБ, а тут десь взялося видання, притому, державне (!), яке замість обов'язкового девізу «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» кожен номер відкривало Лесею Українкою: «Вставай, хто живий, в кого думка повстала!». І йшлося в тих номерах про незалежність, національну гідність, злочини КПРС. Не давали нам придбати папір, тоді все ще було державне, зривали випуск газети, прокуратура «шила» справу про образу «честі і гідності Президента Горбачова», бо видрукували матеріал про його особисту відповідальність за кров у Вільнюсі. З усіх підворітень на нас «гавкала» компартійна преса, а також та, що тужилася вирядитися під незалежну. Ми витримали найважчих перших п'ять років. Детальніше про це йдеться в моїй книзі «Оксамит нездавнених літ». Цікаво, що за даними моніторингу Конгресу США «Народна трибуна» входила в десятку кращих газет України.

– Схоже, що упродовж останнього десятиліття журналістика відійшла на задній план і Корсак-письменник переміг Корсака-менеджера, Корсака-журналіста...
– Можливо й так, хоча я продовжую займатися тим, чому віддав 46 літ газетярської праці і редакторської, в тім числі 36 років у трьох виданнях. Журналістика – трішки наркотик і трішки допінг, хоча співвідношення їх для кожного різне.

«Політика – окреме поле, ходити по якому вартує інколи хіба в протигазі»

– Чим викликане зацікавлення історичними, культурними постатями, котрі стали героями Ваших останніх романів?
– У часи незалежності чимало дрібних «зірочок» раптом спалахують на повну силу. Та це ж не третьорядні зірки, це першорядні, європейські... Довгі роки за совітів в українській періодиці ім'я волинського воєводи Генріка Юзефського згадувалося хіба з обов'язковим ритуальним додатком якомога зневажливішого епітета. Цьому вірили далеко не всі. Мені не соромно за власні книги – в романах «Тиха правда Модеста Левицького» і «Капелан Армії УНР» Юзефський – один із світлих, істинно симпатичних героїв. Вийшло солідне видання професора Єльського університету Тімоті Снайдера «Тайна война...». На Волинь книга дійшла в польському перекладі. Зі сторінок видання постає інтелектуал, який на десятки років своїми думками випередив багатьох європейських державних мужів, художник, а ще – борець, який багато років провів в антигітлерівському і антисталінському підпіллі, був засуджений до довічного ув'язнення. На Волинні Г.Юзефський багато робив для порозуміння народів. Такі приклади не поодинокі. До незнаного нового має письменник читача прилучити.

– Цікавими є художні деталі, які підсилюють сприйняття літературних постатей. Мабуть, чимало часу витрачаєте на пошуки унікальних фактів, які вміло огранюєте в художню форму.
– Полювання на унікальний факт зовсім не поступається полюванню справжнісінькому, з перевагою тою, що безкровне. То азарт, захоплення, від якого дух забиває. І не важить, де здобич впольовано: в тихих читальних залах архівів, на сторінках рідкісних книг чи в безкрайому Інтернет-просторі...

– У своїх романах часто торкаєтеся теми польсько-українських взаємин. Виявляється, ми досі маємо чимало чого сказати один одному.
– Думаю, те в немалій мірі пов'язано з історичною долею наших народів. Десь часточка, може, й особистого – багато оповідей чув від батька, «жолнєжа» Польської армії 30-их років минулого століття. Тож у багатьох моїх книгах присутні польські сюжетні лінії. Григорій Орлик (повість «Гетьманич Орлик») допомагає колишньому королю Станіславові Лещинському перейти з Парижа у Варшаву, щоби знову здобути корону, карколомні повороти долі польського державного і військового діяча, автора популярних книг з української старовини Міхала Чайковського «Отаман Чайка», тісна співпраця української інтелігенції з польською «Тиха правда Модеста Левицького», «Капелан Армії УНР», внесок польських родин в українську культуру і державотворення «Діти Яфета»... Невипадково одна з рецензій на мої книги в газеті «Слово Просвіти» та на однойменному сайті називалася «На порубіжжі польської та української культур».

– Хоч у Ваших останніх романах розповідається про давні часи, проте нинішнім українським керівникам є чого повчитися на прикладах колишніх подій.
– Коли гетьман Павло Скоропадський (епізод з роману «Діти Яфета») очолив Українську Державу, то найближче оточення радило йому перейти проживати з сім'єю в Маріїнський палац. Гетьман категорично відкинув пораду. Він залишився у помешканні попередньому, хоча й незручному. Доньки тіснилися у мансардній кімнатці, а синові Данилкові, як приїжджали гості, доводилося спати у ванній кімнаті. Можна порівнювати з низкою сучасних керманичів. Щойно завершив роман «Немиричів ключ» про видатного державного діяча, сподвижника Івана Виговського Юрія Немирича. Дивовижна калька в сучасних умовах пізньосередньовічної ситуації – історія вчить-вчить державних мужів, та все одні двійки...

– Пригадую, що коли Ви були депутатом Волинської обласної ради, то стали одним із ініціаторів підтримки книговидавництва у регіоні. Не плануєте ще попрацювати на благо української книги? Можливо, задля таких ідей і варто іти у велику політику.
– Служити книзі здатен кожен і будь-коли. Стараюся особисто корисним бути як член редколегії «Літературної України», член редакційної ради видавництва «Ярославів Вал», в помочі у просуванні української книги на теренах краю та в посильній помочі бібліотекам. А політика – окреме поле, ходити по якому вартує інколи хіба в протигазі.

Розмовляв Віктор ЯРУЧИК