Цими словами можна охарактеризувати коло проблем, котрі розглядали наприкінці березня у Рівному на IV Всеукраїнській науково-практичній конференції, присвяченій темі «Національні меншини і колективна пам’ять титульних націй: дилеми (не)забуття».
Така складна тематика була обрана не випадково, оскільки вона стосується кожного з нас – як українців, так і представників національних меншин. Одвічне питання «Хто ми?» є постановкою більш універсальної проблеми, що постає на межі взаємозв’язку колективної та особистісної ідентичностей.
У роботі конференції взяли участь науковці та експерти у сфері політики пам’яті з понад десяти регіонів України. Організаторами заходу виступили ГО «Мнемоніка», Рівненський державний гуманітарний університет, Український центр вивчення історії Голокосту, Фонд імені Рози Люксембург. До конференції долучилися представники телеканалу «ATR», Українського інституту національної пам’яті, Музею історії міста Києва, Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені Івана Кураса НАН України, державної установи «Енциклопедичне видавництво», Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України, вищих навчальних закладів Києва, Львова, Луцька, Івано-Франківська та інших міст, що свідчить про широке зацікавлення проблематикою політики історичної пам’яті в Україні.
Тематика доповідей стосувалася різноманітних теоретичних та практичних аспектів реалізації політики пам’яті як в Україні, так і в Польщі, Чехії, Туреччині, Росії, Іспанії, Ізраїлі, Руанді, СРСР.
Під час конференції її учасники ознайомилися з новою термінологією, якою послуговується сучасна наука у вивченні взаємовпливів між пам’яттю національних меншин та колективною пам’яттю титульних націй. Цілковитим відкриттям для декого можуть стати сучасні наукові інтерпретації таких дефініцій, як «пост-пам’ять», «пам’яттєва травма», «пошкоджена самість», «пам’яттєвий карантин», «індексація пам’яті», «героїзація пам’яті», «віктимність», комплекс «колективної провини» тощо.
Серед позитивних здобутків українського досвіду формування політики пам’яті було визнано цілісне стратегічне бачення необхідності поступового включення окремих пам’ятей національних меншин у загальноукраїнський простір колективної пам’яті. На думку ініціатора конференції, професора Максима Гона, «в українців, починаючи з 90-х років, формується автопортрет жертви тоталітарної системи, що сприяє оцінюванню себе як титульної нації поряд з іншими націями-жертвами, котрі мали подібну долю, – євреями, кримськими татарами, поляками. Українська нація таким чином поступово розпочинає поєднувати пам’ять титульної нації з пам’яттю національних меншин». Наприклад, за висновками Віталія Нахмановича, в Україні «трагедія Бабиного Яру традиційно відзначається як трагедія не тільки єврейського народу, а й українського, ромського й інших». Це дає змогу кожному вкладати свій сенс у ці події. Оцінюючи перебіг відзначення 75-х роковин масових розстрілів в Україні, дослідник наголосив на потребі застосування більш системних форм підготовки та організації проведення цього заходу в майбутньому.
Серед недоліків українського досвіду реалізації політики історичної пам’яті було названо той факт, що нині пам’яті національних меншин все ж знаходяться на маргінесі колективної української пам’яті. За спостереженнями професора Максима Гона, «представлення історії національних меншин, скажімо, у підручниках з історії для внз практично немає». Так, формуючи комплексний óбраз, наприклад, поляків в українській історії, часто-густо автори подібних підручників переносять історичні обрáзи з часів попередніх поколінь у площину аналізу сучасних проблем. У такий спосіб óбраз поляків, зазвичай, сприймається перекручено – крізь призму накладання обрáз за спроби розчленування етнічних українських територій у вигляді формування óбразу жертви зі сторони дій сусідньої нації. Причини такої ситуації, на думку науковців, можна вбачати у надмірних проявах націоналістичного способу мислення, який може виключати ідею інклюзивної моделі пам’яті щодо спільної історичної долі.
Слушними виявилися також рекомендації щодо можливого використання зарубіжного досвіду в побудові української моделі пам’яті. На думку професора Алли Киридон, «саме у трансформаційному суспільстві виникає різке розкриття пам’ятей, виплеск спогадів про «травму», що зумовлюють потребу в подальшому активному перетлумаченні минулого». Тому трансформаційний досвід інших перехідних держав надзвичайно корисний для України.
Не оминули дослідники також й тематики реалізації геноцидів щодо різних національних груп на території України, котрі, сформувавши певні «травми пам’яті», потребують відповідного «лікування» шляхом безперервного міжпоколінневого діалогу.
Як вдало зазначив професор Сергій Римаренко, «сьогодні в українському суспільстві проходять переломні моменти соціально-культурної трансформації, відбуваються зміни у колективній та індивідуальній самосвідомостях». Це пов’язано, на думку дослідника, з поступовим зміщенням протистояння від лінії «між україномовним Заходом та російськомовним Сходом» до лінії «між російськомовним Дніпром та російськомовним Донецьком».
Учасники конференції присвятили увагу також аналізові сучасних українсько-польських візій минулого та їхніх інтерпретацій у публічному просторі двох народів; проблем, пов’язаних із відповідальністю за осквернення місць пам’яті, чи продукуванню некоректних висловлювань в оцінці подій спільного минулого.
На основі матеріалів конференції заплановано надрукувати збірник. Сподіватимемось, що він стане в нагоді українським політикам, котрі потребують нового об’єктивного осмислення практичних моделей вирішення проблем політики пам’яті.
У сучасних умовах варто шукати шляхів реалізації, якщо не інклюзивної моделі пам’яті, то хоча б толерантної моделі, формувати ідею створення спільного майбутнього, у якому всі пам’яті були б інкорпоровані у єдину колективну пам’ять титульної нації.
Оцінюючи значення проведеного наукового заходу потрібно додати, що ще багато тем у сфері політики пам’яті потребують обговорення та переосмислення, що повинно стати продуктивним надбанням подібних заходів у майбутньому.
Віталій ЛЕСНЯК,
Українсько-польський союз імені Томаша Падури
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
У РІВНОМУ ОЗНАЙОМЛЮВАЛИСЯ З ІСТОРІЄЮ РИМО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ
