Гутянські оповіді: Азор – собака Пьотра Бжозовського із Седлиська
Статті

Бжозовських, які ховалися в чагарях під час бандерівської зачистки, видав собака Азор. Тоді загинули кілька осіб із родини, іншим вдалося втекти.

Загинули 60-річний Граціян Бжозовський із 55-річною дружиною Філіпіною, їхні діти – 7-літній Ігнаци та 23-річний Пьотр, Щепан Росінський із 46-річною дружиною Геленою, їхній 15-річний син Константи, а також 15-річна Теодора Савіцька.

Той, хто їхав із Заугольців у напрямку Седлиська, проїжджав повз дім мого діда Людвіка Горошкевича в урочищі Климове. Проїжджі завжди зупинялися попити води та напоїти коней. Мабуть, і Пьотр Бжозовський був частим гостем біля криниці. Дорога до Заугольців була довга і втомлива, сипкий пісок не дуже сприяв мандрівці.

 

huta 29 03

Школа в Седлиську. 1930 р.

Батьки Пьотра, Філіпіна і Граціян Бжозовські із Седлиська, мали зятя із Заугольців. Їхня дочка Геновефа була дружиною Щепана Росінського, тож вони часом їздили відвідувати його батьків. Заугольці були найбіднішими серед польських колоній, стояли там вікові хати, а деякі солом’яні стріхи майже торкалися землі. Злиденні обійстя утверджували приїжджих у переконанні, що панують там бідність і повний розпач. Після гостини Бжозовські на другий день поверталися додому.

huta 29 04

Стоять (зліва направо) Болеслав Ліпінський і Ян Онуховський; сидять (зліва направо) Едвард Гутковський і Станіслав Онуховський. 5 липня 1940 р.

Одного разу матір занепокоїла поведінка сина Пьотра. Під блиск гасової лампи і запах лучива, яким світили на печі, Пьотр закохався – і почуття було взаємним – у дочку сусіда Геновефи і Щепана Росінських. Через кілька днів після повернення він сказав, що йде за собакою, якого йому обіцяли. Даремними були протести матері й передчуття, що не про собаку ідеться. Пішов і повернувся, але через кілька днів. Привів Азора, проте собака на наступний день утік. Тож хлопець знову пішов за ним – і знову не було його кілька днів. Мати переживала, щоб син хоч там не оженився.

Перед війною Пьотр планував піти до семінарії. Батьки мали на нього великі плани: замовили потрібні для навчання книжки й готували недешеве опорядження, потрібне семінаристові. Продали навіть корову, щоби покрити вартість книг, які поштою прийшли до Гути. Всі тоді одразу здогадалися, для чого були потрібні книжки. Родичі й сусіди бачили вже в ньому майбутнього священника, але розпочалася війна.

Пьотр, однак, забув про покликання і, незважаючи на розпач матері, одружився в тій бідній колонії з Анелею Адамською. Весілля влаштували у Бжозовських, бо світлиці в них були великі, а дім новий. Шлюб відбувся у суботу перед святом Трьох царів (так у польській традиції називається Богоявлення, – перекл.). У неділю спакували на сані речі, які йому дали, – не було їх багато – і в завірюсі, долаючи перемети, поїхали до Заугольців. На наступну частину весільного прийому вирушили кілька саней гостей і кілька з родичами, а перед ними побіг собака.

Ще не закінчилася зима, як Філіпіна, вийшовши одного разу на подвір’я, побачила Азора, який сидів під будою. За хвилину Пьотр разом із дружиною Анелею повернувся на санях до Седлиська. Невістка привела корову, яку отримала у віно. Це була велика несподіванка, адже молодята мали жити в неї, а тут повернулися. Єдиним щасливим через повернення був собака, на відміну від Бжозовських він не приховував радості: на нього чекала тепла буда. Коли господарі кудись ішли, собака завжди біг далеко попереду, знаючи і ціль подорожі, і дорогу. Він познайомився з людьми і ті його знали, всіх радісно вітав, навіть євреїв, що переховувалися в Седлиську, коли ті крадькома кудись пробиралися. Азор, хоч і був вівчаркою, мав лагідний характер, навіть не гарчав на чужих. Його не прив’язували, він був вільний і щасливий.

Іще невістка добре не познайомилася зі свекрухою, як народилася дочка Галинка. Вдома як удома: свекруха щось сказала на невістку, та почула. Тож спакувалися, прив’язали корову до воза, поклали наверх колиску і поїхали в Заугольці.

Навесні 1943 р. брат Вацлав прибіг додому і гукнув: «Готуй, мамо, їсти. Пьотр вертається, пес уже прибіг!» Навколо Деражного уже кипіло. Коли хвиля вбивств докотилася до околиць Седлиська, Пьотр вибрався за тестями, поїхав із кількома хлопцями із самооборони. Вацлаву доручили пильнувати, чи собака вже повертається. Він стояв і вглядався в дорогу, що вела до Стиртки. Яким же щасливим був Вацлав, коли побіг додому і закричав: «Азор біжить!» Всі вискочили назустріч, аж за село, а радісний пес завернув і біг перед ними.

Самооборона мала стерегти село від несподіваного нападу. Вартові ходили зі своїми собаками, але Азора не брали – його не цікавило даремне гавкання ночами. Те, що відбувалося, було для собаки незрозумілим. Він боявся пострілів і вогню. Щонічні відлуння пожеж і відголоски, нечутні для людей, заганяли його в затишну буду. Він волів не пхатися у війну, але війна сама прийшла до Азора. У криваву ніч із 16 на 17 липня 1943 р. згоріла його буда разом з усім Седлиськом. Волею-неволею він мусив побігти за Пьотром і його сім’єю до Гути Степанської, де вони шукали порятунку.

На другий день, ще до світанку, вони тікали з Гути Степанської в напрямку Рафалівки, тобто через Седлисько. Тоді їхала ціла колона возів, разом близько 1000 осіб. У метушні загубився батько Граціян. Вони втікали самовільно після того, як хтось пустив чутку, що Гуту ніхто не захищає. Насправді оборонців не бачили між людьми, бо вони перебували на бойових позиціях. Поряд із возом Пьотра біг вірний Азор. Але його господар дорогою згадав про сховані в горосі біля хати черевики. Він зіскочив із воза, віжки дав Вацлаву, щоби той їхав далі, й побіг у туман. Не слухав умовлянь. Сказав, що скоро наздожене колону. Як пірнув в імлу, так більше його ніхто й не бачив.

Утікачі розбіглися за Виркою під бандерівським обстрілом. Родина, що сиділа, сховавшись у кущах, не знала що робити. Тоді їх знайшов Азор. Усі дуже зраділи, а собака ніби кликав, щоб ішли за ним. Азор був неспокійний, скімлив, бігав навкруг і ніби про щось просив. Пьотр не вернувся, а вони не знали, що робити: іти в невідомість чи залишитись і чекати.

Ніхто не бачив бандерівців, що надходили на світанку. Всіх розбудило раптове гавкання Азора і вони кинулися втікати. Смерть прийшла швидко, події розгорталися трагічно. Геновефа із дитиною на руках не могла бігти, вона сховалася неподалік і бачила з густих кущів смерть близьких. Вона перебула так цілий тиждень, харчуючись переважно чорницями. Коли знайшла загублену торбину з крупою і посудину, хотіла розпалити вогнище, щоби приготувати щось для дитини. Жінка знала, що вбита матір мала при собі сірники, пішла їх шукати. Дійшовши до її тіла, побачила, як останки її брата Ігнація пожирають свині. Виснажену Геновефу з дочкою забрали німці, які приїхали, щоби зарізати випущену під час нападу худобу.

huta 29 02

Надзєя Вятр, Граціян і Гелена Вятр, дружина Ципріяна. 1945 р.

Вацлав Бжозовський (1929–2013 рр.) до самої смерті гадав, що би було, якби не загубився батько, якби брат не пішов за черевиками або пес не загавкав. Може, всі вижили б?

huta 29 05

huta 29 06

Тут було Седлисько

Упродовж кількох років я розмовляв із ним, вів велике інтерв’ю (із Вацлавом Бжозовським зі Скочова із 7 листопада 2011 р. до 25 листопада 2013 р. я провів 46 інтерв’ю, з Томашем Савіцьким із Седлиська з 13 грудня 2013 р. до 10 лютого 2014 р. – 8 інтерв’ю, – прим. авт.). Його оповіді були неквапними доти, доки я не повідомив йому про кістяки, які знаходили біля Гути, Седлиська й Вирки. Розповів мені про них українець Микола Федорович Загоруйко. Тоді в ньому щось надламалося, голос зірвався на плач: «Може, це моєї мами, тата, братів, а може, Щепана, чоловіка моєї сестри Теодори, або Росінських? Може, це їхні кістяки?» У голосі Вацлава я відчував розпач і безпорадність. Багато разів він випитував: «Як закопували кістки? Чи всі? В якому місці кладовища?» Безкінечні питання, одні й ті самі. Вони були в його серці все життя, а я не знав відповіді. Він весь час казав: «Яке це страшне відчуття, коли не можеш піти на могили близьких». Не було години, щоби Вацлав про них не згадував. Так протікало його важке життя волинського сироти, яке кликало про помсту до неба.

huta 29 07

Освячення хреста в Седлиську під час п’ятого паломництва колишніх парафіян та їхніх сімей. Липень 2010 р.

За кілька днів до смерті він попрощався зі мною словами, сповненими радості: «Повертаюся до своїх. Бувай!» Я відповів: «Іди з Богом». Це були останні слова нашої дружби.

huta 29 01

Вацлав Бжозовський із Седлиська

Текст і фото: Януш ГОРОШКЕВИЧ 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЕПІДЕМІЇ, ЩО СПУСТОШУВАЛИ ВОЛИНЬ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: КОВТУН У ВОЛОССІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ВОРОЖБА ЦИГАНКИ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ВІЙНА, СОЛДАТИ І ЗЛОЩАСНІ ГРОШІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЗА НИМИ ПРИЇХАЛИ ВНОЧІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: САНАТОРІЙ «СОЛОНЕ БОЛОТО» – ТЕМНА СТОРОНА МЕДАЛІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПЕРЕДНОВОК І ВОЛИНСЬКІ ЗЛИДНІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ШКІЛЬНИЙ БАЛ У ВИРЦІ

Схожі публікації
Гутянські оповіді: Ось українець Микола Загоруйко. Частина 4
Статті
Миколі Загоруйку судилося довге життя. Хоч він кілька разів дивився в очі смерті, та вона його не помітила. Тільки така людина може цінувати кожен черговий схід сонця і милуватися ним (закінчення, початок тут).
03 березня 2021
Гутянські оповіді: Ось українець Микола Загоруйко. Частина 3
Статті
Микола Загоруйко був чудовим співрозмовником, тільки ніхто з його оточення цього не цінував і не мав бажання його вислухати (початок тут, продовження – тут).
17 лютого 2021
Гутянські оповіді: Ось українець Микола Загоруйко. Частина 2
Статті
Микола Загоруйко багато разів підкреслював, що не потрібно асоціювати мільйони українців із нечисленними бандерівцями. Замислений, дивлячись удалечінь, повторював: «Навіщо це все зло було потрібне?»
02 лютого 2021
Гутянські оповіді: Ось українець Микола Загоруйко. Частина 1
Статті
Коли ми прощалися у 2015 р., він, напевно, відчував, що це остання наша зустріч, я – також. Микола дуже змарнів за останній рік, голос його був утомлений. Він привів мене під яблуню, похилену до землі, зірвав кілька яблук і дав мені в дорогу. 
19 січня 2021
Гутянські оповіді: Доля Яна Скіби – вчителя та офіцера з Вирки. Частина 2
Статті
Учителя Яна Скібу направили до Вирки (зараз Сарненський район на Рівненщині) після Першої світової війни. Сьогодні продовжуємо розповідь про нього (початок тут).
17 грудня 2020
Гутянські оповіді: Доля Яна Скіби – вчителя та офіцера з Вирки. Частина 1
Статті
Забуте кладовище у Вирці приховує багато таємничих історій. Стараннями колишніх парафіян за дружньої допомоги сільради з Великого Вербча, сарненського благочинного і друзів-українців у 2010 р. його вдалося врятувати від цілковитого знищення.
09 грудня 2020
Гутянські оповіді: Заслання в Сибір братів Давидовичів із Тхорів
Статті
За прекрасну Єлену, викрадену Парисом, билися древні ахейці з троянцями. Частину цієї історії описав Гомер в «Іліаді». Старі гутяни описували настільки ж славні історії, звісно, у масштабах сіл, що оточували Гуту.
23 листопада 2020
Гутянські оповіді: Вивезення поляків за Буг
Статті
Згарища Фольварка, Остів і Янівки, польських колоній, розташованих по сусідству, лякали своїм виглядом. Там майже нікого не бувало, за винятком шукачів харчів, часто захованих у підземних тайниках. 
10 листопада 2020
Гутянські оповіді: Повернення Ядвіги із Сибіру
Статті
Після кількох тижнів дороги із Сибіру повернулася Ядвіга Фелінська, заслана туди в 1940 р. за те, що робила аборти. Вирок приніс їй зцілення, вона духовно перемінилася і стала зовсім іншою жінкою.
27 жовтня 2020