Гутянські оповіді: Вивезення поляків за Буг
Статті

Згарища Фольварка, Остів і Янівки, польських колоній, розташованих по сусідству, лякали своїм виглядом. Там майже нікого не бувало, за винятком шукачів харчів, часто захованих у підземних тайниках. 

Комини, що стирчали на фоні засніженого краєвиду, виглядали моторошно. І раптом згарище ожило, неочікувано для всіх, разом із приходом фронту в січні 1944 р.

У кільканадцяти неспалених будинках у Янівці та Остах і кількох у Фольварку знову з’явилися люди. Причиною цього були невпинні бомбардування Сарн. Вони вигнали звідти поляків, які сховалися від бандерівців. Наступною причиною було розквартирування червоноармійців, для потреби котрих масово й безцеремонно усували мешканців із зайнятого житла. Не в останню чергу теж через зменшення бандерівської загрози та голод у місті. Совєти також утворили у Фольварку підрозділ ястребків, а в Янівці дислокувалася «десятка» НКВС.

Huta37 3

 Дорога на Ости

Huta37 6

Вид на Янівку з Остів

Люди волею-неволею мусили вернутися на згарища. Скопці з картоплею були майже неторкані, в діжках було закопане збіжжя. В Янівці швидко запустили заховані від німців жорна. Трохи порозгрібали згарища, зробивши проходи до незавалених під час пожежі печей. Тож було що їсти. Одразу після втечі німців люди забезпечили себе, пограбувавши їхні військові склади. Головним трофеєм була сушена капуста з м’ясом, якою щасливці по-братськи ділилися – по одному відру.

Важкі часи змушували боротися за виживання. Роки війни навчили всіх цього. Під час втечі німці біля колій, на закруті в напрямку Ковеля, вбили кільканадцять великих коней-ваговозів. Конини тоді ніхто не їв через велику повагу до ролі, яку ця худоба відігравала в житті селян. Ті, хто швидко зорієнтувався, на цих вбитих конях збили копієчку. Зима, до того часу слабенька, разом із приходом совєтів стала морозяною і вітряною, м’ясо замерзло і його можна було довго зберігати. Його методично обріза

ли й робили з нього котлети або пельмені, які продавали червоноармійцям. Так само, скільки далося, гнали самогон, який мав великий попит. Совєти платили рублями, сірниками, гасом, тютюном, куфайками, валянками і всім, чим могли. Так само, як раніше німці. Радянська армія, яка прийшла в 1944 р., була вже не тим військом, яке втікало від німців: солдати були тепло одягнені, дисципліновані, озброєні, нарешті можна було розібрати, хто який має чин, аби знати, з ким говориш. Совєти не залишали жодних ілюзій – вони, на їхню думку, визволили власну землю.

У Сарни поверталося життя. Нормалізувалися відносини поляків з українцями. Вцілілі нечисленні євреї вибралися зі своїх криївок, проте їхні доми були зайняті. Ніхто добровільно не хотів повертати привласнених будинків. Створювалася адміністрація, почали працювати органи влади, пошта, школи, відкрили лікарню. З’являлися їдальні для бідняків і воєнних калік. Діти-сироти отримували щоденну пайку – шматок хліба з варенням, яку вони з’їдали в опалюваній їдальні, запиваючи підсолодженим чаєм.

Придатних до військової служби поляків Військо Польське призвало до Сум на вишкіл. Майже всі пішли, нечисленні симулювали хвороби. Через кілька місяців вони їхали через Сарни на фронт. Декому вдалося відвідати рідних, але в них були на це лічені години. Поїхали далі. Залишилися тільки старі та жінки.

У спалених колоніях наново почали зводити будинки, так звані чорні хати з нетесаних сосонок. Без вікон, проте з дверима. Такі собі тимчасові, напів курні будівлі. Станіслава – та, що повернулася з Німеччини, – продала українцям деревину, наскладану у Фольварку на дім, сама жила в місті. Вже не грабували, а купували за нормальні гроші. Потім Станіслава прийняла Ядвігу, котра повернулася з Сибіру. Відгуляли кілька весіль, а восени господарі обсіяли збіжжям поля. Із фронту без руки вернувся Роман Куницький. Прибули також деякі примусові працівники з Німеччини. Місцеві чекали на повернення решти.

У середині вересня 1944 р. усе раптом захиталося, в життя людей, які налагоджували повоєнний побут, повернулася непевність. Новину принесла Сабіна Джевецька й одразу ж поділилася нею із сусідами. За залізницею, біля переїзду, вже кілька місяців стояв єврей Шмуль, котрий торгував цигарками, сірниками і кравецьким дріб’язком. Усе його майно вміщалося в один ящичок, який він після закінчення торгівлі ніс до квартири. Усіх перехожих зупиняв і запитував, чи не бачили його дочки, бо вони разом втекли з гетто і він її загубив. Як йому вдавалося когось зупинити, то витягав фотокартку загубленої і розповідав їхню історію. Навіть близько не підпускав думки, що дочка може бути мертва. Це він сказав Сабіні: «Ой-ой-ой, пані Джевецька, що це має бути, ой-ой-ой. Сказали мені «наші», що всіх євреїв і поляків мають вивозити. А куди нас будуть вивозити, того не сказали, ой-ой-ой, ой-ой-ой». Ксьондз у костелі підтвердив слова єврея, але люди надіялися, що все це лише плітки.

Кількома місяцями пізніше скликали збори, організовані Державним репатріаційним управлінням (PUR). Вони відбулися в старому домі Теодоровичів. Новий дім, хоч і неспалений, був повний крові після того, як у ньому вбили вісім осіб. Прибули всі і з великою зацікавленістю слухали виступ представника PUR із Сарн. Він переконував у потребі переїзду, не вказуючи при цьому точного місця переселення, пояснював обставини встановлення нового кордону. Зібраних поляків дуже підкупили його намовляння про те, що виїзд тимчасовий, а через вісім місяців всі повернуться назад. Сабіна Джевецька, яка зайняла гарний дім по євреях, перша встала і сказала, що нікуди не поїде. За нею те саме зробила решта учасників і збори закінчилися.

Совєти тоді розпустили плітку: якщо хтось не захоче їхати за Буг, то поїде за Урал. Було ясно, що поляки, які боялися як бандерівців, так і Сибіру, виїдуть. Коли настав січень 1945 р., серед поляків розпочалася паніка й виникло бажання негайно виїхати. Сигналом стало вбивство у Фольварку Міхала Фелінського, який пішов туди із Сарн перед Різдвом шукати приховані припаси. Коли на Богоявлення 1945 р. його син Анастазій вирушив шукати батька, теж не повернувся. Черговий син Міхала, Щепан, разом із «польовим загоном» НКВС вирушив до Кричильська – вони їхали ловити бандерівців, а він шукати батька і брата. Під час допиту арештований знайомий бандерівець сказав, де шукати останки. Замерзле тіло батька висіло в лісі, обіч лежав новий білий кожух. Ніхто не зміг пояснити, що мав значити цей кожух. Де були останки брата Анастазія, з’ясувати не вдалося: бандерівець сказав, що того закопали живцем, а перед цим дуже катували.

Совєти, щоби додатково заохотити впертих, ліквідували пост яструбків і «десятку» НКВС у Янівці. Поляки були позбавлені охорони. Через кілька тижнів розпочалася депортація. Або, радше, переселення народу з надією в невідоме.

Перший наданий потяг відбув до Польщі 2 лютого 1945 р. (дехто стверджує, скоріш за все помилково, що це відбулося раніше). Проте доки це сталося, охочі впродовж двох діб удень і вночі пильнували чергу на станції. У першому ешелоні була велика тиснява, не можна було забирати тварин. Під станцією негайно з’явилися українці, котрі хотіли за копійки купити худобу, а люди, котрих вивозили, були змушені її продати або покинути. Лише віруючі (п’ятидесятники, яких ще називали штундами) платили справедливу ціну.

Тим, яких вивезли в першому ешелоні, було найгірше – їх перевезли в околиці Холма і Грубешова, тож вони потрапили зі злиднів у злидні. Їх відправили до Уханів, Тератина, Мідника, Войславіце та інших сіл. Там вони займали вбогі господарства, що залишилися після вивезених українців. Доходили до них новини про грабіжницькі напади на колони українців, котрих теж переселяли. Через численні проблеми, зокрема з місцевим польським підпіллям, майже всі переселені з Фольварка поляки були змушені ці господарства покинути. Вони боялися за своє життя, їх обкрадали й били. Їх ніхто тут не хотів бачити. Ці люди багато разів мусили доводити, що вони не українці, в чому їх постійно звинувачували.

Наступні чотири вивезення проходили набагато спокійніше, а ешелони їхали на колишні німецькі землі. Там поляки займали сучасні господарства, підвищуючи свій цивілізаційний рівень щонайменше на одне покоління. Паніка знову виникла при останньому перевезенні 2 травня 1945 р. Ті поляки, що ще залишилися, боялися, що їм не вистачить місця. Однак побоювання не справдилися, зовсім навпаки – вони могли взяти із собою трохи майна і домашніх тварин. Їхали в невідоме, тож забирали столи, крісла, розібрані кінні вози. Так само готували продукти, які взяли із собою: фаски із сиром і маслом, мішки муки, зерно на посів, картоплю, свіжий хліб і сухарі. Ну і куди ж без самогону, єдиної та універсальної валюти в часи війни. Деякі потрапили до господарств, у яких жили ще невиселені німці.

В останньому ешелоні виїхав парох Ян Левінський із Сарн, який забрав із собою образ Матері Божої Остробрамської. Коли потяг мав рушати, всі почали співати пісню до Матері Божої: «Сердечна Мати, опікунко людей, нехай Тебе плач сиріт до жалості побудить».

Кожен переселенець мав укладений із PUR перелік майна, яке залишалося в Україні. Залежно від того, хто які мав знайомства і скільки самогону поставив, таке майно йому й записували. Деякі злидарі «залишили» багаті господарства, повні худоби, й хати, криті блискучою бляхою, під якими текли медові й молочні ріки. Такі байки, які передавалися з покоління в покоління, й донині позбавляють спокійного сну  «спадкоємців» утраченого.

Потяги із вивезеними зупинялися перед кордоном і совєти проводили ретельний контроль. Так, знайшли захований у їжі пістолет Мирослава Броновицького. Чоловіка арештували й відіслали до Сарн, проте тому вдалося втекти і він щасливо під іншим прізвищем приїхав в останньому ешелоні.

Опустіли колонії Фольварк, Ости і Янівка. Однак знайшлася сім’я, яка не виїхала. Броніслав Фелінський з Остів сказав, що вони нікуди не поїдуть, – і не поїхали. Його дім підпалили бандерівці, але він його загасив. Матір його дружини Гелени хворіла, через що минув час, коли можна було заявити про бажання виїхати, а потім уже було запізно. Вони залишилися самі і їхнє майбутнє було непевне. Українці ще не загосподарювали покинутих поляками земель, тож найбільше їм дошкуляла самотність. Через малих дітей і хвору тещу Броніслав був змушений триматися свого.

Huta37 2

Донька Броніслава Фелінського Галина з чоловіком

Ночами приходили бандерівці, по кілька осіб, потім наступні, аж усі стали знайомими. Випитували, де хазяїн, наказували Гелені забирати дітей та йти геть. Вона просила, переконувала, що чоловіка немає і вона не знає, коли він повернеться, а як їй самій із дітьми кудись іти? Бандерівці чудово знали, що Броніслав ховається, зловити і вбити його не було для них надто великою проблемою. Той до світанку порався на полі, приходив додому, годував худобу, а потім ховався в лісовому курені. Бандерівці шукали його, тиснули на сім’ю, але кривди не робили. Погрожували Гелені, що це вже останнє попередження, а наступного разу спалять хату, якщо вони ще тут залишаться. Врешті жінка в розпачі сказала: «Ну то вбивайте, мені немає куди йти». Пригрозили й пішли. Але й далі ходили грітися та випити самогону. Мабуть, соромилися, що приходять як жебраки, тому для проформи на словах продовжували погрожувати. З’їдали, що було, і йшли геть.

До українців не йшли, боялися зради. Ймовірно, вони були чужаками, які не мали змоги повернутися додому. Гнався за ними НКВС, так мисливці стали дичиною. Поробили собі землянки в городецькому лісі і пильнували, чи не йдуть совєти. Раніше вони мали криївки на Рихті у кричильському лісі, проте яструбки напали на них і підпалили. Бандерівці втекли, а ті за ними не гналися – кожен хотів жити, а не вмерти після війни.

Броніслав ніколи не жалкував, що залишився. Недавно його син Владислав (нині його прізвище звучить як Філінський) розібрав старий дім, у новому в нього є ще стіл, який уцілів після підпалу. Я запитував, чи є в нього Карта поляка, він відповів, що вона йому непотрібна. Тут він живе, сусіди – добрі люди, тут його місце. Жінку має українку. Його сестра Станіслава мала чоловіка українця, він уже помер. Говорила, що був дуже доброю людиною. Коли вона переживала, чи не буде хтось до неї лізти, бо вона полька, він сказав: «Як хтось полізе – задушу». Зараз розповідає про це з усмішкою. Ніхто до неї не мав претензій, а про сусідів-українців говорить як про найкращих людей.

Huta37 4

Родина Фелінських

Huta37 5

Станіслава Філінська з внучками

Huta37 1

Автор зі Стасею і Владиславом Філінськими

Ніхто з моїх співрозмовників, а в мене було їх дуже багато, не жалкував, що його вивезли до Нової Польщі, деякі були навіть щасливі, що змогли вирватися з бандерівського пекла та спогадів. Проте всі вони тужили за батьківською стороною і в цій тузі помирали.

Huta37 7

Владислав Філінський залишається, а ми від’їжджаємо. Це його дорога додому в Остах

(Першу частину історій із Фольварка можна прочитати тут,  другу – тут, третю – тут, четверту – тут, п’ята – тут).

Януш ГОРОШКЕВИЧ

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: УБИВСТВО НІМЦЯ У ФОЛЬВАРКУ І СМЕРТЬ МАР’ЯНА ФЕЛІНСЬКОГО

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЖАЛЮГІДНІ ЖНИВА В САРНАХ І ДОРОГА ДО СМЕРТІ МАР’ЯНА ФЕЛІНСЬКОГО

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЄВРЕЇ – НАШІ СПОКОНВІЧНІ СУСІДИ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: СУД НАД ЯДВІГОЮ ФЕЛІНСЬКОЮ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЛЮБОВНІ КЛОПОТИ У ФОЛЬВАРКУ БІЛЯ ОСТІВ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПОЛІЦІЯНТИ І ЗЛОЧИНЦІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ОБОРОНА ГУТИ СТЕПАНСЬКОЇ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: АЗОР – СОБАКА ПЬОТРА БЖОЗОВСЬКОГО ІЗ СЕДЛИСЬКА

Схожі публікації
Гутянські оповіді: Ось українець Микола Загоруйко. Частина 4
Статті
Миколі Загоруйку судилося довге життя. Хоч він кілька разів дивився в очі смерті, та вона його не помітила. Тільки така людина може цінувати кожен черговий схід сонця і милуватися ним (закінчення, початок тут).
03 березня 2021
Гутянські оповіді: Ось українець Микола Загоруйко. Частина 3
Статті
Микола Загоруйко був чудовим співрозмовником, тільки ніхто з його оточення цього не цінував і не мав бажання його вислухати (початок тут, продовження – тут).
17 лютого 2021
Гутянські оповіді: Ось українець Микола Загоруйко. Частина 2
Статті
Микола Загоруйко багато разів підкреслював, що не потрібно асоціювати мільйони українців із нечисленними бандерівцями. Замислений, дивлячись удалечінь, повторював: «Навіщо це все зло було потрібне?»
02 лютого 2021
Гутянські оповіді: Ось українець Микола Загоруйко. Частина 1
Статті
Коли ми прощалися у 2015 р., він, напевно, відчував, що це остання наша зустріч, я – також. Микола дуже змарнів за останній рік, голос його був утомлений. Він привів мене під яблуню, похилену до землі, зірвав кілька яблук і дав мені в дорогу. 
19 січня 2021
Гутянські оповіді: Доля Яна Скіби – вчителя та офіцера з Вирки. Частина 2
Статті
Учителя Яна Скібу направили до Вирки (зараз Сарненський район на Рівненщині) після Першої світової війни. Сьогодні продовжуємо розповідь про нього (початок тут).
17 грудня 2020
Гутянські оповіді: Доля Яна Скіби – вчителя та офіцера з Вирки. Частина 1
Статті
Забуте кладовище у Вирці приховує багато таємничих історій. Стараннями колишніх парафіян за дружньої допомоги сільради з Великого Вербча, сарненського благочинного і друзів-українців у 2010 р. його вдалося врятувати від цілковитого знищення.
09 грудня 2020
Гутянські оповіді: Заслання в Сибір братів Давидовичів із Тхорів
Статті
За прекрасну Єлену, викрадену Парисом, билися древні ахейці з троянцями. Частину цієї історії описав Гомер в «Іліаді». Старі гутяни описували настільки ж славні історії, звісно, у масштабах сіл, що оточували Гуту.
23 листопада 2020
Гутянські оповіді: Повернення Ядвіги із Сибіру
Статті
Після кількох тижнів дороги із Сибіру повернулася Ядвіга Фелінська, заслана туди в 1940 р. за те, що робила аборти. Вирок приніс їй зцілення, вона духовно перемінилася і стала зовсім іншою жінкою.
27 жовтня 2020
Гутянські оповіді: Убивство німця у Фольварку і смерть Мар’яна Фелінського
Статті
В околицях Фольварка тривали вбивства, однак вони безпосередньо не торкнулися колонії аж до 11 листопада 1943 р. Населення могло постраждати як через бандерівців, так і через радянських партизанів. За надання їм допомоги неминуче загрожувала німецька пацифікація (продовження, початок тут).
12 жовтня 2020